Журнал №3 (31) vol. 1 / 2020|KELM

СПИСОК ПРИКРІПЛЕНИХ ФАЙЛІВ

ОБҐРУНТУВАННЯ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ОСНОВ ЗМІСТУ ШКІЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ОСВІТИ: МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ

Наталія Гоголь

кандидат педагогічних наук, доцент, докторант відділу історії та філософії освіти
Інститут педагогіки
Національна академія педагогічних наук України (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-0780-6237

Anotation. У статті визначено дослідницькі методологічні принципи щодо обґрунтування культурологічних основ змісту шкільної літературної освіти в історико-педагогічному контексті: діалектичний, історизму, єдності логічного й історичного, системності, об’єктивності, усебічності, суттєвого аналізу, наступності (спадкоємності). Доведено, що визначення культурологічних основ змісту шкільної літературної освіти здійснюється на основі системного аналізу нормативних документів, навчально-методичної літератури, численних джерел, у яких пред- ставлено відомості про генезу шкільної літературної освіти на засадах культурологічного підходу. Підкреслено, що використання означених методологічних принципів уможливлює генезу педагогічних і методичних ідей уче- них щодо означеної проблеми в історико-педагогічному вимірі. Підсумовано, що конструктивно-критичне осмис- лення історико-педагогічних витоків обраної нами проблеми зумовлює необхідність використання продуктивних теоретико-методичних надбань учених для ефективного розвитку сучасної теорії і практики навчання літератури на засадах культурологічного підходу в закладах загальної середньої освіти.
Keywords: У статті визначено дослідницькі методологічні принципи щодо обґрунтування культурологічних основ змісту шкільної літературної освіти в історико-педагогічному контексті: діалектичний, історизму, єдності логічного й історичного, системності, об’єктивності, усебічності, суттєвого аналізу, наступності (спадкоємності). Доведено, що визначення культурологічних основ змісту шкільної літературної освіти здійснюється на основі системного аналізу нормативних документів, навчально-методичної літератури, численних джерел, у яких пред- ставлено відомості про генезу шкільної літературної освіти на засадах культурологічного підходу. Підкреслено, що використання означених методологічних принципів уможливлює генезу педагогічних і методичних ідей уче- них щодо означеної проблеми в історико-педагогічному вимірі. Підсумовано, що конструктивно-критичне осмис- лення історико-педагогічних витоків обраної нами проблеми зумовлює необхідність використання продуктивних теоретико-методичних надбань учених для ефективного розвитку сучасної теорії і практики навчання літератури на засадах культурологічного підходу в закладах загальної середньої освіти.

МЕДИЧНА ПІДГОТОВКА МАГІСТРІВ У ПРОВІДНИХ УНІВЕРСИТЕТАХ КИТАЮ

Оксана Дудіна

кандидат педагогічних наук, викладач кафедри мовних та гуманітарних наук № 2
Донецький національний медичний університет (Лиман, Донецька область, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-0405-5837

Anotation. У науковій статті проведено системний аналіз педагогічних і науково-методичних праць вітчиз- няних і закордонних учених із підготовки фахівців у галузі медицини у провідних університетах Китаю, визна- чено теоретичні основи такої підготовки, зокрема зміст і особливості професійної медичної підготовки магістрів. У дослідженні схарактеризовано організацію підготовки магістрів у галузі медицини в закладах вищої освіти Китаю, зокрема структуру викладання та навчання фахівців у галузі медицини. Медична підготовка магістрів у Китайській Народній Республіці має мету, яка реалізується у змісті освіти, – розвиток професійних компетент- ностей, уміння застосувати передовий медичний досвід під час професійної діяльності. Проаналізовано навчальні плани закладів вищої освіти Китаю з підготовки магістрів у галузі медицини та встановлено, що вони складають- ся із трьох блоків, як-от: базова медична освіта, клінічна медична освіта, факультативні курси з фундаментальних наук і клінічної освіти та навчання стажуванню. У статті теоретично обґрунтовано основні структурні риси академічного навчання магістрів-медиків у передо- вих університетах Китаю, узагальнено досвід професійної підготовки магістрів у галузі медицини, що дозволило виявити широкий спектр навчальних дисциплін і специфічні особливості університетських програм підготовки лікарів на магістерському рівні.
Keywords: У науковій статті проведено системний аналіз педагогічних і науково-методичних праць вітчиз- няних і закордонних учених із підготовки фахівців у галузі медицини у провідних університетах Китаю, визна- чено теоретичні основи такої підготовки, зокрема зміст і особливості професійної медичної підготовки магістрів. У дослідженні схарактеризовано організацію підготовки магістрів у галузі медицини в закладах вищої освіти Китаю, зокрема структуру викладання та навчання фахівців у галузі медицини. Медична підготовка магістрів у Китайській Народній Республіці має мету, яка реалізується у змісті освіти, – розвиток професійних компетент- ностей, уміння застосувати передовий медичний досвід під час професійної діяльності. Проаналізовано навчальні плани закладів вищої освіти Китаю з підготовки магістрів у галузі медицини та встановлено, що вони складають- ся із трьох блоків, як-от: базова медична освіта, клінічна медична освіта, факультативні курси з фундаментальних наук і клінічної освіти та навчання стажуванню. У статті теоретично обґрунтовано основні структурні риси академічного навчання магістрів-медиків у передо- вих університетах Китаю, узагальнено досвід професійної підготовки магістрів у галузі медицини, що дозволило виявити широкий спектр навчальних дисциплін і специфічні особливості університетських програм підготовки лікарів на магістерському рівні.

РОЗВИТОК ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В АМЕРИКАНСЬКИХ МЕДИЧНИХ КОЛЕДЖАХ (1914–1980): КОРОТКИЙ ОГЛЯД

Алла Куліченко

кандидат педагогічних наук, доцент, доцент кафедри іноземних мов Запорізького державного медичного університету (Запоріжжя, Україна), докторант кафедри педагогіки
Сумський державний педагогічний університет імені А. С. Макаренка (Суми, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-1469-3816

Anotation. У ХХ ст. завдяки інтенсивному розвитку інноваційної діяльності США стали світовим лідером у царині медичної освіти, досвід якої є актуальним і зараз, у ХХІ ст. До методів дослідження належать аналіз, синтез, системати- зація, узагальнення науково-педагогічних джерел, а також метод педагогічної реконструкції та проблемно-хронологічний метод. Історичні події, соціальні настрої й виклики, економічне та політичне становище вказували американським освітя- нам і науковцям на пріоритетний напрям розвитку інноваційної діяльності: період навчання (1914–1939) – обов’язковий вступ до інтернатури; поява резидентури; гальмування досліджень через недостатнє їх фінансування; у 1930-х рр. – поєд- нання освіти та досліджень; період досліджень (1939–1965) – посилення уваги до ментального здоров’я, через воєнні події – дозвіл жінкам вступати до медичних коледжів, скорочення терміну навчання із 4 до 3 років, скорочення терміну перебування в інтернатурі та резидентурі, надання грантів на проведення фундаментальних досліджень, поява біомедич- них досліджень, розробка навчального плану, в основі якого було вивчення органів і систем людського організму, доклі- нічні кафедри стали кафедрами фундаментальних наук, поява терміна «multiversity», збільшення кількості дисертаційних досліджень для здобуття ступеня доктора філософії, короткочасна незалежність медичних коледжів від університетів; період медичної допомоги (1965 – 1980-ті) – поява найтриваліших в історії Америки соціальних програм – Medicare (програми медичного страхування для людей похилого віку) та Medicaid (програми, орієнтованої на бідних і керованої Штатами), поява нової спеціальності – сімейної практики, розвиток сімейної медицини, навчального плану підготовки майбутніх лікарів, які стали б компетентними практиками первинної медичної допомоги у сільській місцевості, розробка та запровадження навчального плану «Новий шлях». Перспективами подальших досліджень стане висвітлення іннова- ційної діяльності медичних коледжів університетів США кінця ХХ ст. – початку ХХІ ст.
Keywords: У ХХ ст. завдяки інтенсивному розвитку інноваційної діяльності США стали світовим лідером у царині медичної освіти, досвід якої є актуальним і зараз, у ХХІ ст. До методів дослідження належать аналіз, синтез, системати- зація, узагальнення науково-педагогічних джерел, а також метод педагогічної реконструкції та проблемно-хронологічний метод. Історичні події, соціальні настрої й виклики, економічне та політичне становище вказували американським освітя- нам і науковцям на пріоритетний напрям розвитку інноваційної діяльності: період навчання (1914–1939) – обов’язковий вступ до інтернатури; поява резидентури; гальмування досліджень через недостатнє їх фінансування; у 1930-х рр. – поєд- нання освіти та досліджень; період досліджень (1939–1965) – посилення уваги до ментального здоров’я, через воєнні події – дозвіл жінкам вступати до медичних коледжів, скорочення терміну навчання із 4 до 3 років, скорочення терміну перебування в інтернатурі та резидентурі, надання грантів на проведення фундаментальних досліджень, поява біомедич- них досліджень, розробка навчального плану, в основі якого було вивчення органів і систем людського організму, доклі- нічні кафедри стали кафедрами фундаментальних наук, поява терміна «multiversity», збільшення кількості дисертаційних досліджень для здобуття ступеня доктора філософії, короткочасна незалежність медичних коледжів від університетів; період медичної допомоги (1965 – 1980-ті) – поява найтриваліших в історії Америки соціальних програм – Medicare (програми медичного страхування для людей похилого віку) та Medicaid (програми, орієнтованої на бідних і керованої Штатами), поява нової спеціальності – сімейної практики, розвиток сімейної медицини, навчального плану підготовки майбутніх лікарів, які стали б компетентними практиками первинної медичної допомоги у сільській місцевості, розробка та запровадження навчального плану «Новий шлях». Перспективами подальших досліджень стане висвітлення іннова- ційної діяльності медичних коледжів університетів США кінця ХХ ст. – початку ХХІ ст.

МОДЕЛЬ ФОРМУВАННЯ АРТ-ТЕРАПЕВТИЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА

Еріка Куцин

старший викладач кафедри теорії і методики музичної освіти
Мукачівський державний університет (Мукачево, Закарпатська область, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-1901-7422

Anotation. У статті здійснено аналіз думок науковців щодо формування моделі арт-терапевтичної компетент- ності у здобувачів вищої освіти спеціальності 014.13 Середня освіта (Музичне мистецтво). Термін «арт-терапія» (art therapy – зцілення мистецтвом) означає зцілення за допомогою творчості з метою висловлення людиною сво- го психоемоційного стану. Використання арт-терапії на уроках музичного мистецтва є досить дієвим механізмом налаштування учнів на заспокоєння, розслаблення, відпочинок і перехід із нервового до спокійного стану. У статті запропоновані концептуальні положення формування арт-терапевтичної компетентності майбутніх вчителів музич- ного мистецтва на етапах навчання здобувачів вищої освіти. Задля ефективного навчання сучасні педагоги мають використовувати максимально новітні інструменти роботи. Враховуючи велике навантаження на психоемоційний стан сучасних учнів, варто вже зараз апробовувати методи атр-терапевтичної компетентності на практиці.
Keywords: У статті здійснено аналіз думок науковців щодо формування моделі арт-терапевтичної компетент- ності у здобувачів вищої освіти спеціальності 014.13 Середня освіта (Музичне мистецтво). Термін «арт-терапія» (art therapy – зцілення мистецтвом) означає зцілення за допомогою творчості з метою висловлення людиною сво- го психоемоційного стану. Використання арт-терапії на уроках музичного мистецтва є досить дієвим механізмом налаштування учнів на заспокоєння, розслаблення, відпочинок і перехід із нервового до спокійного стану. У статті запропоновані концептуальні положення формування арт-терапевтичної компетентності майбутніх вчителів музич- ного мистецтва на етапах навчання здобувачів вищої освіти. Задля ефективного навчання сучасні педагоги мають використовувати максимально новітні інструменти роботи. Враховуючи велике навантаження на психоемоційний стан сучасних учнів, варто вже зараз апробовувати методи атр-терапевтичної компетентності на практиці.

ОСОБЛИВОСТІ СПІЛКУВАННЯ ВИХОВАТЕЛЯ ЗДО З ДІТЬМИ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ

Мар’яна Незамай

аспірант кафедри теорії та методики дошкільної і спеціальної освіти
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-3358-3372

Anotation. У статті розкрито особливості педагогічного спілкування, зокрема, проаналізовано специфіку та основні умови організації спілкування вихователя закладу дошкільної освіти із внутрішньо переміщеними дітьми. Поява означеної категорії дітей, зумовлена вимушеним переміщенням внаслідок військових дій на території східної частини України, передбачає врахування цього аспекту в організації спілкування. Ефективність процесу спілкування, на нашу думку, забезпечить врахування низки умов. Серед них виокремлюємо: позитивне, емоційно забарвлене ставлення вихователя; досконале володіння ним вербальними і невербальними засобами спілкуван- ня та навичками активного слухання; коректне вираження власних почуттів та емоцій; діалогічне спілкування з домінантою на співбесідника; врахування вікових та індивідуальних особливостей; вміння зауважувати і адек- ватно реагувати на невербальні сигнали дошкільників; наявність у педагогів комунікативних якостей мовлення (правильності, виразності, точності, ясності, доцільності); застосування гуманістичного та особистісно зорієнто- ваного підходу; створення комфортної педагогічної атмосфери.
Keywords: У статті розкрито особливості педагогічного спілкування, зокрема, проаналізовано специфіку та основні умови організації спілкування вихователя закладу дошкільної освіти із внутрішньо переміщеними дітьми. Поява означеної категорії дітей, зумовлена вимушеним переміщенням внаслідок військових дій на території східної частини України, передбачає врахування цього аспекту в організації спілкування. Ефективність процесу спілкування, на нашу думку, забезпечить врахування низки умов. Серед них виокремлюємо: позитивне, емоційно забарвлене ставлення вихователя; досконале володіння ним вербальними і невербальними засобами спілкуван- ня та навичками активного слухання; коректне вираження власних почуттів та емоцій; діалогічне спілкування з домінантою на співбесідника; врахування вікових та індивідуальних особливостей; вміння зауважувати і адек- ватно реагувати на невербальні сигнали дошкільників; наявність у педагогів комунікативних якостей мовлення (правильності, виразності, точності, ясності, доцільності); застосування гуманістичного та особистісно зорієнто- ваного підходу; створення комфортної педагогічної атмосфери.

ДЕКОНСТРУКЦИЯ ПОНЯТИЯ «КУЛЬТУРА»

Екатерина Белякова, Карим Эль Гуэссаб

Екатерина Белякова. Аспирант кафедры социальной философии и управления, Запорожский национальный университет (Запорожье, Украина)
Карим Эль Гуэссаб. Кандидат философских наук, доцент, доцент кафедры социальной философии и управления, Запорожский национальный университет (Запорожье, Украина)

ORCID ID: 0000-0002-4636-1157, ORCID ID: 0000-0002-4636-1157

Anotation. В статье реализована попытка концептуализировать социально-философское понятие «куль- тура». По мнению авторов, данная цель может быть осуществима с помощью диалектического метода путем деконструкции. Преодолевая противопоставление природы и культуры, авторы показывают, как в процессе пре- образования природной среды путем соединения различных ее элементов в комплексы, образующие орудия труда и предметы труда, приводя которые во взаимодействие, достаточно высокоразвитые природные существа преоб- разуют природные ресурсы в артефакты, составляющие материальную, духовную и антропную отрасли культу- ры, преобразуя в этом процессе и себя самих в существ иного рода, нежели животных, то есть людей. Показано, что в этом процессе в ходе увеличения массы культурных артефактов увеличивается объем развития культуры, который, как правило, приводит к повышению уровня ее развития. Сам процесс развития культуры, рассмотрен- ный со стороны его интенсивности, определяется как темпы ее развития.
Keywords: В статье реализована попытка концептуализировать социально-философское понятие «куль- тура». По мнению авторов, данная цель может быть осуществима с помощью диалектического метода путем деконструкции. Преодолевая противопоставление природы и культуры, авторы показывают, как в процессе пре- образования природной среды путем соединения различных ее элементов в комплексы, образующие орудия труда и предметы труда, приводя которые во взаимодействие, достаточно высокоразвитые природные существа преоб- разуют природные ресурсы в артефакты, составляющие материальную, духовную и антропную отрасли культу- ры, преобразуя в этом процессе и себя самих в существ иного рода, нежели животных, то есть людей. Показано, что в этом процессе в ходе увеличения массы культурных артефактов увеличивается объем развития культуры, который, как правило, приводит к повышению уровня ее развития. Сам процесс развития культуры, рассмотрен- ный со стороны его интенсивности, определяется как темпы ее развития.

АКТУАЛІЗАЦІЯ ЕТНОКОНЦЕПТІВ В ОБРАЗІ ОПОВІДАЧА СУЧАСНОЇ АНГЛОМОВНОЇ АМЕРІНДІАНСЬКОЇ ПРОЗИ

Ліана Варчук

аспірантка
Київський національний лінгвістичний університет (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-8122-5142

Anotation. У статті на основі текстової інтерпретації фрагментів та концептуального аналізу семантики сучас- них амеріндіанських прозових текстів, в яких оповідач орнаментально розповідає про буття, культуру, світосприй- няття, етнореалії та ставлення до них сучасних американців, які мають індіанське коріння, ми виявили етноконцеп- ти: БАЛАНС, РІВНОВАГА, ОДУХОТВОРЕНІСТЬ ПРИРОДИ, ПАМ’ЯТЬ, а також вербальні засоби їх актуалізації. У цій роботі етнокультурні концепти функціонально розглядаємо як форми актуалізації сучасних амеріндіанців до реалій, що мають етнокультурну цінність, а також визначаємо їхні концептуальні домінанти, в основі яких лежать цінності, а також матеріальне або духовне втілення об’єктів етнокультурних цінностей. У процесі їх аналізу вико- ристовуємо метод реконструкції впливу навколишньої дійсності (культурної, географічної, буттєвої) на їх форму- вання. Етнокультурні концепти мають символічну природу і виявляються у сфері смислових ціннісних орієнтацій.
Keywords: У статті на основі текстової інтерпретації фрагментів та концептуального аналізу семантики сучас- них амеріндіанських прозових текстів, в яких оповідач орнаментально розповідає про буття, культуру, світосприй- няття, етнореалії та ставлення до них сучасних американців, які мають індіанське коріння, ми виявили етноконцеп- ти: БАЛАНС, РІВНОВАГА, ОДУХОТВОРЕНІСТЬ ПРИРОДИ, ПАМ’ЯТЬ, а також вербальні засоби їх актуалізації. У цій роботі етнокультурні концепти функціонально розглядаємо як форми актуалізації сучасних амеріндіанців до реалій, що мають етнокультурну цінність, а також визначаємо їхні концептуальні домінанти, в основі яких лежать цінності, а також матеріальне або духовне втілення об’єктів етнокультурних цінностей. У процесі їх аналізу вико- ристовуємо метод реконструкції впливу навколишньої дійсності (культурної, географічної, буттєвої) на їх форму- вання. Етнокультурні концепти мають символічну природу і виявляються у сфері смислових ціннісних орієнтацій.

НАЦІОНАЛЬНА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ УКРАЇНЦІВ НА ЛІНІЇ ВОГНЮ Й ПО ОБИДВА БОКИ ФРОНТУ (НА МАТЕРІАЛІ СУЧАСНОЇ ПРОЗИ ПРО ВОЄННІ ПОДІЇ НА СХОДІ УКРАЇНИ)

Іванна Волосянко

аспірантка Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, асистентка кафедри перекладу та філології
Університет Короля Данила (Івано-Франківськ, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-0761-1587

Anotation. Гібридна війна – сучасний різновид громадянської, але за її лаштунками завжди знаходиться цинічний ляльковод. Водночас війна на Сході внесла свої корективи у свідомість українських громадян. На матеріалі сучасної укра- їнської прози про воєнні події в Україні, зокрема повісті «У сірій зоні» Й. Струцюка, романів «Дике поле» Л. Капелюш- ного та «Маріупольський процес» Г. Вдовиченко, роману в новелах «Муська» Г. Арсенич-Баран, науково-популярно- го дослідження «Небратні» Макса Кіндрука, кіноповісті «УКРИ» Б. Жолдака проаналізовано особливості становлення національної свідомості й національної самоідентифікації головних героїв та яскравих другорядних персонажів. Крізь призму маркерів самоідентифікації українців на лінії вогню й по обидва боки фронту (як серед мирного населення, так і в середовищі військовослужбовців) визначено, що україноцентристські інтереси з кожним днем стають усе більш домінантними в середовищі певної частини української молоді, яка опинилася в рядах сепара- тистів. Так, у романі Г. Вдовиченко «Маріупольський процес» описано українку з Донбасу Ольгу й галичанина Романа, які дуже швидко переконуються, що між ними більше спільного, ніж відмінного, а ворожого і поготів; через кохання зникають бар’єри між потенційними ворогами. За допомогою методологічних інструментів дослідження – герменевтичного, описового, порівняльно-типоло- гічного, системно-функціонального – розкрито проблемно-тематичний аспект сучасної української антимілітар- ної прози. У романі Леоніда Капелюшного «Дике поле» з’ясовано, що образ Павла Горлача неоромантичний, адже й сам твір написаний у стилі модернізму, навіть мегамодернізму. Проте юнак іноді дуже довірливий, а старше покоління в цьому ж творі має більш виважену думку. Дядько Сергій, наприклад, цілком слушно веде мову про те, що після закінчення Другої світової війни мало не вся Європа із превеликим болем оговтувалась від фашизму, адже була під впливом гітлерівської пропаганди. Із пригод Павла Горлача на окупованій території читачам стає зрозуміло, що на формування молодої особистості, а саме такими є учасники АТО та їхні ровесники із протилеж- ного боку барикад, впливає багато чинників, серед яких найбільш суттєво – віковий ценз. За матеріалами дослідження з’ясовано, що в сучасній українській прозі про війну на Сході домінують ідеї про антигуманність і алогічність війни, тому важливим стало розкриття пасіонарності та втілення ідеї державотво- рення в умовах сучасних викликів нашій незалежності й соборності.
Keywords: Гібридна війна – сучасний різновид громадянської, але за її лаштунками завжди знаходиться цинічний ляльковод. Водночас війна на Сході внесла свої корективи у свідомість українських громадян. На матеріалі сучасної укра- їнської прози про воєнні події в Україні, зокрема повісті «У сірій зоні» Й. Струцюка, романів «Дике поле» Л. Капелюш- ного та «Маріупольський процес» Г. Вдовиченко, роману в новелах «Муська» Г. Арсенич-Баран, науково-популярно- го дослідження «Небратні» Макса Кіндрука, кіноповісті «УКРИ» Б. Жолдака проаналізовано особливості становлення національної свідомості й національної самоідентифікації головних героїв та яскравих другорядних персонажів. Крізь призму маркерів самоідентифікації українців на лінії вогню й по обидва боки фронту (як серед мирного населення, так і в середовищі військовослужбовців) визначено, що україноцентристські інтереси з кожним днем стають усе більш домінантними в середовищі певної частини української молоді, яка опинилася в рядах сепара- тистів. Так, у романі Г. Вдовиченко «Маріупольський процес» описано українку з Донбасу Ольгу й галичанина Романа, які дуже швидко переконуються, що між ними більше спільного, ніж відмінного, а ворожого і поготів; через кохання зникають бар’єри між потенційними ворогами. За допомогою методологічних інструментів дослідження – герменевтичного, описового, порівняльно-типоло- гічного, системно-функціонального – розкрито проблемно-тематичний аспект сучасної української антимілітар- ної прози. У романі Леоніда Капелюшного «Дике поле» з’ясовано, що образ Павла Горлача неоромантичний, адже й сам твір написаний у стилі модернізму, навіть мегамодернізму. Проте юнак іноді дуже довірливий, а старше покоління в цьому ж творі має більш виважену думку. Дядько Сергій, наприклад, цілком слушно веде мову про те, що після закінчення Другої світової війни мало не вся Європа із превеликим болем оговтувалась від фашизму, адже була під впливом гітлерівської пропаганди. Із пригод Павла Горлача на окупованій території читачам стає зрозуміло, що на формування молодої особистості, а саме такими є учасники АТО та їхні ровесники із протилеж- ного боку барикад, впливає багато чинників, серед яких найбільш суттєво – віковий ценз. За матеріалами дослідження з’ясовано, що в сучасній українській прозі про війну на Сході домінують ідеї про антигуманність і алогічність війни, тому важливим стало розкриття пасіонарності та втілення ідеї державотво- рення в умовах сучасних викликів нашій незалежності й соборності.

МЕНТАЛЬНІСТЬ РУСИНІВ СЕРБІЇ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ О. ГАВРИЇЛА КОСТЕЛЬНИКА

Володимир Івасіків

аспірант кафедри джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін
Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0001-7895-4793

Anotation. Статтю присвячено питанню ментальності русинів Бачки та Руського Керестура, їхнім поведінковим стереотипам, традиціям, звичкам, суспільній свідомості та психології, ставленню до інших етносів та народностей, співіснуванню з ними. Також автор акцентує увагу на проблемі асиміляційних впливів інших національностей (сер- би, хорвати, угорці) на русинів, що проявилось в їхній унікальній, специфічній мові, а також у матеріальній і духо- вній культурі. Досліджено конфесійну ситуацію в Південній Угорщині у ХІХ – на початку ХХ століття, її впливи на процеси етнічної консолідації, асиміляції та національної самоідентифікації русинів. За допомогою методів історич- ної просопографії та біографістики ми реконструювали вплив ментальності русинів на особу о. Гавриїла Костель- ника, на формування його світогляду, темпераменту, психології, суспільної комунікації та поведінкових стереотипів. Опираючись на джерельну базу та здобутки історіографії, автор робить висновок, що етнопсихологічний вплив русин- ства на особу о. Гавриїла Костельника закладений ще з дитячих років та проявляється в його характері, вдачі та поведінці протягом усього його життя. Крім того, у дослідженні проаналізовано науковий внесок о. Гавриїла в питання популяри- зації серед вченої спільноти Європи та Галичини феномену русинства в Сербській Воєводині, адже дослідник уперше кодифікував та систематизував бачвансько-український діалект, а також увійшов в історію русинів Бачки та Руського Керестура як перший історіограф, що робить його одним із найбільш авторитетних учених та громадських діячів русинів.
Keywords: Статтю присвячено питанню ментальності русинів Бачки та Руського Керестура, їхнім поведінковим стереотипам, традиціям, звичкам, суспільній свідомості та психології, ставленню до інших етносів та народностей, співіснуванню з ними. Також автор акцентує увагу на проблемі асиміляційних впливів інших національностей (сер- би, хорвати, угорці) на русинів, що проявилось в їхній унікальній, специфічній мові, а також у матеріальній і духо- вній культурі. Досліджено конфесійну ситуацію в Південній Угорщині у ХІХ – на початку ХХ століття, її впливи на процеси етнічної консолідації, асиміляції та національної самоідентифікації русинів. За допомогою методів історич- ної просопографії та біографістики ми реконструювали вплив ментальності русинів на особу о. Гавриїла Костель- ника, на формування його світогляду, темпераменту, психології, суспільної комунікації та поведінкових стереотипів. Опираючись на джерельну базу та здобутки історіографії, автор робить висновок, що етнопсихологічний вплив русин- ства на особу о. Гавриїла Костельника закладений ще з дитячих років та проявляється в його характері, вдачі та поведінці протягом усього його життя. Крім того, у дослідженні проаналізовано науковий внесок о. Гавриїла в питання популяри- зації серед вченої спільноти Європи та Галичини феномену русинства в Сербській Воєводині, адже дослідник уперше кодифікував та систематизував бачвансько-український діалект, а також увійшов в історію русинів Бачки та Руського Керестура як перший історіограф, що робить його одним із найбільш авторитетних учених та громадських діячів русинів.

ОБРАЗ-СХЕМАТИЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ СЕМАНТИКИ ІРРАЦІОНАЛЬНОЇ ЛЕКСИКИ (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКОЇ, АНГЛІЙСЬКОЇ ТА НІМЕЦЬКОЇ МОВ)

Анастасія Кінащук

аспірантка кафедри романо-германської філології факультету іноземної філології
Рівненський державний гуманітарний університет (Рівне, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-5675-240X

Anotation. У статті представлено образ-схематичне моделювання ірраціональної лексики в українській, англійській і німецькій мовах. У досліджуваних мовах ірраціональна лексика презентована як окремий семантич- ний клас слів на позначення тих аспектів сприйняття світу, що не пов’язані з раціональним мисленням. Образ- схематичне моделювання ґрунтується на припущенні про абстрактну модель на позначення базових характеристик сприйняття світу людиною у процесі пізнання. У дослідженні окреслено чотирнадцять типів образ-схем відповід- но до класифікації М. Джонсона, яка стосується просторових відносин між векторами різних сил, представлених як раціональні та ірраціональні. Встановлено, що ірраціональна лексика слугує потужним джерелом для реалізації образ-схем і їхньої інтерпретації в аспекті спільного і відмінного в українській, англійській і німецькій мовах.
Keywords: У статті представлено образ-схематичне моделювання ірраціональної лексики в українській, англійській і німецькій мовах. У досліджуваних мовах ірраціональна лексика презентована як окремий семантич- ний клас слів на позначення тих аспектів сприйняття світу, що не пов’язані з раціональним мисленням. Образ- схематичне моделювання ґрунтується на припущенні про абстрактну модель на позначення базових характеристик сприйняття світу людиною у процесі пізнання. У дослідженні окреслено чотирнадцять типів образ-схем відповід- но до класифікації М. Джонсона, яка стосується просторових відносин між векторами різних сил, представлених як раціональні та ірраціональні. Встановлено, що ірраціональна лексика слугує потужним джерелом для реалізації образ-схем і їхньої інтерпретації в аспекті спільного і відмінного в українській, англійській і німецькій мовах.

LA ABREVIACIÓN COMO UNO DE LOS RECURSOS LEXICOGENÉSICOS DEL LENGUAJE DE FÚTBOL (A BASE DE LOS MATERIALES DE LOS PERIÓDICOS ESPAÑOLES)

Serhii Lysiuk

Estudiante de posgrado
Universidad Nacional Iván Frankó de Lviv (Lviv, Ucrania)

ORCID ID: 0000-0001-7265-0772

Anotation. Los siglos XX – XXI están marcados por grandes transformaciones y nuevos desafíos en la vida social. El creciente desarollo de nuevas tecnologías y la rápida difusión de los medios de comunicación llevan al mundo a la sobrecarga informacional, frente a la cual sufre cambios la interacción humana delimitada en tiempo y espacio, viéndose obligada a buscar nuevas maneras de presentar la realidad cotidiana en forma breve y concisa. El procedimiento lexicogenésico que más corresponde a estos fines pragmáticos es la abreviación. El objetivo de este artículo es presentar el análisis de la abreviación como uno de los recursos productivos de la creación léxica, al que recurre la prensa deportiva a la hora de presentar los acontecimientos del mundo de fútbol. En el presente trabajo se realiza una clasificación pormenorizada de los procedimientos abreviativos involucrados en el lenguaje futbolístico de la prensa española.
Keywords: Los siglos XX – XXI están marcados por grandes transformaciones y nuevos desafíos en la vida social. El creciente desarollo de nuevas tecnologías y la rápida difusión de los medios de comunicación llevan al mundo a la sobrecarga informacional, frente a la cual sufre cambios la interacción humana delimitada en tiempo y espacio, viéndose obligada a buscar nuevas maneras de presentar la realidad cotidiana en forma breve y concisa. El procedimiento lexicogenésico que más corresponde a estos fines pragmáticos es la abreviación. El objetivo de este artículo es presentar el análisis de la abreviación como uno de los recursos productivos de la creación léxica, al que recurre la prensa deportiva a la hora de presentar los acontecimientos del mundo de fútbol. En el presente trabajo se realiza una clasificación pormenorizada de los procedimientos abreviativos involucrados en el lenguaje futbolístico de la prensa española.

СТАНОВЛЕННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ: РЕЦЕПЦІЯ КИЇВСЬКИХ АКАДЕМІЧНИХ ІСТОРИКІВ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Людмила Пастушенко

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та релігієзнавства
Національний університет «Києво-Могилянська академія» (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-0619-7321

Anotation. У статті здійснено аналіз поглядів київських академічних істориків ХІХ – поч. ХХ ст. на освітні та наукові традицій у першому українському навчально-науковому закладі Києво-Могилянської академії. Встановлено, що вивчен- ня цього питання в працях київських істориків відбувалося в контексті проблематики міжконфесійних відносин на укра- їнських теренах у ХVII ст. Доведено європейський контекст студій київських академічних мислителів з історії розбудови Київської Академії, що виражалось у розгляді освіти та науки в Академії в ракурсі дискусійного питання взаємовідно- шення західноєвропейської та вітчизняної традицій. Продемонстровано наявність у київському академічному середовищі двох протилежних позицій (прозахідної та проросійської) стосовно тлумачення місця та значення європейських впливів на формування української вищої освіти та науки. Здійснений аналіз поглядів київських істориків виокремлює специфіку розгляду історії освіти та науки в Україні в київському академічному середовищі, доводить відмінність у тлумаченні подій освіти та культури в рамках київської історичної школи від російської історіографії ХІХ ст.
Keywords: У статті здійснено аналіз поглядів київських академічних істориків ХІХ – поч. ХХ ст. на освітні та наукові традицій у першому українському навчально-науковому закладі Києво-Могилянської академії. Встановлено, що вивчен- ня цього питання в працях київських істориків відбувалося в контексті проблематики міжконфесійних відносин на укра- їнських теренах у ХVII ст. Доведено європейський контекст студій київських академічних мислителів з історії розбудови Київської Академії, що виражалось у розгляді освіти та науки в Академії в ракурсі дискусійного питання взаємовідно- шення західноєвропейської та вітчизняної традицій. Продемонстровано наявність у київському академічному середовищі двох протилежних позицій (прозахідної та проросійської) стосовно тлумачення місця та значення європейських впливів на формування української вищої освіти та науки. Здійснений аналіз поглядів київських істориків виокремлює специфіку розгляду історії освіти та науки в Україні в київському академічному середовищі, доводить відмінність у тлумаченні подій освіти та культури в рамках київської історичної школи від російської історіографії ХІХ ст.

КАТЕГОРІЯ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЯК КОМПОНЕНТ МИСЛЕННЯ ТА МОВИ В ЗІСТАВНОМУ ВИМІРІ

Тетяна Чрділелі

кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри перекладу
Кременчуцького національний університет імені Михайла Остроградського (Кременчук, Полтавська область, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-8257-9911

Anotation. У статті розглянуто проблеми логіко-психологічних та мовно-когнітивних основ категорії заперечен- ня. Цей підхід визначив мету нашого дослідження – висвітлити варіативність засобів висловлення негації англій- ською мовою в порівнянні з українською, з точки зору їх прагматичної функціональності. Комплексне вивчення заперечення передбачає використання таких лінгвістичних методів, як: функціонально-семантичний аналіз для визначення функції негативних конструкцій в єдності їх форми та значення з урахуванням експліцитного та імп- ліцитного вираження негативної семантики; описовий метод для виділення, класифікації та інтерпретації одиниць аналізу; зіставний метод для визначення відмінностей між негативними конструкціями в англійській та україн- ській мовах. Особливості використання негативних конструкцій представниками різних лінгвокультурних спільнот визначені в рамках логіко-психологічних прийомів, включаючи психолінгвістичний експеримент, для визначення зв’язку мовних одиниць із одиницями мислення. Результати дослідження доводять, що використання заперечення, особливо в аргументації, – це когнітивна проблема, яка певною мірою ускладнює спілкування. Логічне заперечен- ня є мовною універсалією, оскільки воно відображене в усіх мовах, хоча й різними засобами. Експліцитно фокус негації утворюється за допомогою негативних часток, негативних квантифікаторів – займенників, прислівників, сполучників, та негативних афіксів. Використання імпліцитного заперечення зумовлюється ситуацією, і його тлума- чення вимагає певної мовної та комунікативної компетенції, що і було доведено в ході проведеного експерименту. Висновки. Своєрідність категорії заперечення проявляється у її дуальності: з одного боку – це мовна категорія, яка виявляється на різних рівнях: лексичному, граматичному, синтаксичному, прагматичному; з іншого боку – це розу- мова категорія, яка відображає у мові норми свідомості представників певної лінгвокультурної спільноти.
Keywords: У статті розглянуто проблеми логіко-психологічних та мовно-когнітивних основ категорії заперечен- ня. Цей підхід визначив мету нашого дослідження – висвітлити варіативність засобів висловлення негації англій- ською мовою в порівнянні з українською, з точки зору їх прагматичної функціональності. Комплексне вивчення заперечення передбачає використання таких лінгвістичних методів, як: функціонально-семантичний аналіз для визначення функції негативних конструкцій в єдності їх форми та значення з урахуванням експліцитного та імп- ліцитного вираження негативної семантики; описовий метод для виділення, класифікації та інтерпретації одиниць аналізу; зіставний метод для визначення відмінностей між негативними конструкціями в англійській та україн- ській мовах. Особливості використання негативних конструкцій представниками різних лінгвокультурних спільнот визначені в рамках логіко-психологічних прийомів, включаючи психолінгвістичний експеримент, для визначення зв’язку мовних одиниць із одиницями мислення. Результати дослідження доводять, що використання заперечення, особливо в аргументації, – це когнітивна проблема, яка певною мірою ускладнює спілкування. Логічне заперечен- ня є мовною універсалією, оскільки воно відображене в усіх мовах, хоча й різними засобами. Експліцитно фокус негації утворюється за допомогою негативних часток, негативних квантифікаторів – займенників, прислівників, сполучників, та негативних афіксів. Використання імпліцитного заперечення зумовлюється ситуацією, і його тлума- чення вимагає певної мовної та комунікативної компетенції, що і було доведено в ході проведеного експерименту. Висновки. Своєрідність категорії заперечення проявляється у її дуальності: з одного боку – це мовна категорія, яка виявляється на різних рівнях: лексичному, граматичному, синтаксичному, прагматичному; з іншого боку – це розу- мова категорія, яка відображає у мові норми свідомості представників певної лінгвокультурної спільноти.

ПРИНЦИПОВА СТРУКТУРНА МОДЕЛЬ ВЕРСТКИ ЯК ТИПОВИЙ ПІДХІД У ФОРМУВАННІ ВИПУСКІВ ТЕЛЕНОВИН

Дмитро Теленков

заслужений журналіст України, аспірант кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики
Київський національний університет імені Тараса Шевченка (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0001-9615-0342

Anotation. У положеннях наукової статті автор проводить аналіз думок науковців з проблематики соціальних комунікацій і журналістики як України, так і закордону щодо сучасного тлумачення поняття «принципова струк- турна модель верстки телевізійних нових». Автор застосовує загальнонаукові методи: аналізу, синтезу, метод від- бору фактів, класифікації, моделювання. А також проведення емпіричного дослідження – анкетування випуско- вих і шеф-редакторів українських телеканалів. Автор пропонує авторське визначення поняття «модель верстки теленовин». У висновку автор приходить до думки, що модель верстки – це типовий підхід у формуванні випус- ків теленовин. Структура моделі верстки телевізійних новин включає в себе принципи відбору та ранжування тем, способи представлення інформації та ефірні прийоми. Своєю чергою принципи відбору та ранжування тем пов’язані з керівними підходами до відбору та ранжування тем, фундаментальними ідейними засадами творення новин. Способи представлення інформації пов’язані з керівними підходами формування випуску теленовин, сис- теми прийомів, котрі надають можливість скласти повноцінний інформаційний випуск. Прийоми верстки теле- новин пов’язані з керівними підходами прийомів, завдяки яким новинна програма має структурований вигляд, сформовану верстку. Отже, в умовах сучасного телевиробництва відпрацьована модель верстки новин є основою для оперативної та злагодженої підготовки випуску, керування дискурсом телеканалу.
Keywords: У положеннях наукової статті автор проводить аналіз думок науковців з проблематики соціальних комунікацій і журналістики як України, так і закордону щодо сучасного тлумачення поняття «принципова струк- турна модель верстки телевізійних нових». Автор застосовує загальнонаукові методи: аналізу, синтезу, метод від- бору фактів, класифікації, моделювання. А також проведення емпіричного дослідження – анкетування випуско- вих і шеф-редакторів українських телеканалів. Автор пропонує авторське визначення поняття «модель верстки теленовин». У висновку автор приходить до думки, що модель верстки – це типовий підхід у формуванні випус- ків теленовин. Структура моделі верстки телевізійних новин включає в себе принципи відбору та ранжування тем, способи представлення інформації та ефірні прийоми. Своєю чергою принципи відбору та ранжування тем пов’язані з керівними підходами до відбору та ранжування тем, фундаментальними ідейними засадами творення новин. Способи представлення інформації пов’язані з керівними підходами формування випуску теленовин, сис- теми прийомів, котрі надають можливість скласти повноцінний інформаційний випуск. Прийоми верстки теле- новин пов’язані з керівними підходами прийомів, завдяки яким новинна програма має структурований вигляд, сформовану верстку. Отже, в умовах сучасного телевиробництва відпрацьована модель верстки новин є основою для оперативної та злагодженої підготовки випуску, керування дискурсом телеканалу.

ДЕРЖАВНИЙ ПРИМУС ЯК КАТЕГОРІЯ ПРАВА: СУЧАСНИЙ ПОГЛЯД

Размік Аракелян

аспірант кафедри загальнотеоретичної юриспруденції
Національний університет «Одеська юридична академія» (Одеса, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-8547-8833

Anotation. Державний примус є основним засобом, за допомогою якого відбувається реалізація норм права. Право без примусу безсиле і перетворюється не більше, ніж на декларацію про добрі наміри. Є чимало досліджень, в яких розглядається державний примус в окремих галузях права, однак спостерігається нестача робіт, що дослі- джували б поняття державного примусу як особливої правової категорії. Завданням статті є виявлення сучасних поглядів на поняття «державний примус» у теорії права. За допомогою аналітичних, синтетичних, герменевтичних та аксіологічних методів виявляється місце державного примусу в праві. Встановлюється, що державний примус полягає в реалізації державної волі через спонукання осіб до вибору лише правомірних варіантів поведінки. Під- креслюється, що ефективність державного примусу визначається його застосуванням виключно вповноваженими суб’єктами та у відповідності до встановленої законом процедури, що зумовлює легітимність державного примусу.
Keywords: Державний примус є основним засобом, за допомогою якого відбувається реалізація норм права. Право без примусу безсиле і перетворюється не більше, ніж на декларацію про добрі наміри. Є чимало досліджень, в яких розглядається державний примус в окремих галузях права, однак спостерігається нестача робіт, що дослі- джували б поняття державного примусу як особливої правової категорії. Завданням статті є виявлення сучасних поглядів на поняття «державний примус» у теорії права. За допомогою аналітичних, синтетичних, герменевтичних та аксіологічних методів виявляється місце державного примусу в праві. Встановлюється, що державний примус полягає в реалізації державної волі через спонукання осіб до вибору лише правомірних варіантів поведінки. Під- креслюється, що ефективність державного примусу визначається його застосуванням виключно вповноваженими суб’єктами та у відповідності до встановленої законом процедури, що зумовлює легітимність державного примусу.

ЗАВДАННЯ ТЕХНІКО-КРИМІНАЛІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ

Віталій Арешонков

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник наукової лабораторії з проблем протидії злочинності
Національної академії внутрішніх справ (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-1776-1220

Anotation. Стаття присвячена аналізу завдань, які можуть бути вирішені за допомогою техніко-криміналіс- тичних досліджень. У ній зазначається, що, оскільки така категорія, як «техніко-криміналістичні дослідження», є новою для вітчизняної криміналістики, їх завдання до цього часу загалом окреслені не були. На основі погля- дів учених щодо загальних завдань окремих різновидів техніко-криміналістичних досліджень визначено загаль- не завдання техніко-криміналістичних досліджень як окремої категорії криміналістичної техніки. Воно полягає у збиранні орієнтуючої або доказової інформації, що може бути отримана шляхом пошуку, виявлення та вивчення об’єктів під час (у результаті) проведення слідчих (розшукових) дій та поза ними із застосуванням спеціальних криміналістичних знань та техніко-криміналістичних методів і засобів. Наголошується, що окремими завдання- ми техніко-криміналістичних досліджень є загальні завдання окремих їх різновидів. Загалом до них належать: пошук, який здійснюється з метою виявлення слідової інформації; її наступний огляд з метою встановлення ознак і властивостей об’єктів; попереднє дослідження та перевірка за обліками з метою отримання орієнтую- чої та розшукової інформації; а також криміналістичні експертизи з метою отримання доказової інформації про подію злочину та особу, яка його вчинила чи до нього причетна. Визначено, що під конкретними завданнями тех- ніко-криміналістичних досліджень розуміється вирішення конкретних питань указаних досліджень. Наголошу- ється, що логічна послідовність окремих завдань техніко-криміналістичних досліджень виявляється у тому, що без виконання завдання попереднього різновиду техніко-криміналістичного дослідження неможливо реалізувати наступний. На думку авторів, тісний взаємозв’язок та чітка послідовність реалізації завдань техніко-криміналіс- тичних досліджень є важливим чинником обґрунтування того, що зазначені дослідження являють собою цілісну технологію. Звернуто увагу, що починаючи з рівня конкретних завдань техніко-криміналістичних досліджень вони можуть поділятись за характером завдань на ідентифікаційні, класифікаційні, діагностичні та ситуаційні.
Keywords: Стаття присвячена аналізу завдань, які можуть бути вирішені за допомогою техніко-криміналіс- тичних досліджень. У ній зазначається, що, оскільки така категорія, як «техніко-криміналістичні дослідження», є новою для вітчизняної криміналістики, їх завдання до цього часу загалом окреслені не були. На основі погля- дів учених щодо загальних завдань окремих різновидів техніко-криміналістичних досліджень визначено загаль- не завдання техніко-криміналістичних досліджень як окремої категорії криміналістичної техніки. Воно полягає у збиранні орієнтуючої або доказової інформації, що може бути отримана шляхом пошуку, виявлення та вивчення об’єктів під час (у результаті) проведення слідчих (розшукових) дій та поза ними із застосуванням спеціальних криміналістичних знань та техніко-криміналістичних методів і засобів. Наголошується, що окремими завдання- ми техніко-криміналістичних досліджень є загальні завдання окремих їх різновидів. Загалом до них належать: пошук, який здійснюється з метою виявлення слідової інформації; її наступний огляд з метою встановлення ознак і властивостей об’єктів; попереднє дослідження та перевірка за обліками з метою отримання орієнтую- чої та розшукової інформації; а також криміналістичні експертизи з метою отримання доказової інформації про подію злочину та особу, яка його вчинила чи до нього причетна. Визначено, що під конкретними завданнями тех- ніко-криміналістичних досліджень розуміється вирішення конкретних питань указаних досліджень. Наголошу- ється, що логічна послідовність окремих завдань техніко-криміналістичних досліджень виявляється у тому, що без виконання завдання попереднього різновиду техніко-криміналістичного дослідження неможливо реалізувати наступний. На думку авторів, тісний взаємозв’язок та чітка послідовність реалізації завдань техніко-криміналіс- тичних досліджень є важливим чинником обґрунтування того, що зазначені дослідження являють собою цілісну технологію. Звернуто увагу, що починаючи з рівня конкретних завдань техніко-криміналістичних досліджень вони можуть поділятись за характером завдань на ідентифікаційні, класифікаційні, діагностичні та ситуаційні.

ОСОБЛИВОСТІ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ПІДОЗРУ ОСОБІ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ НА ТЕРИТОРІЇ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Олександр Атаманов

аспірант кафедри досудового розслідування Навчально-наукового інституту № 1
Національна академія внутрішніх справ (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-7637-6392

Anotation. Під час дослідження використано систему методів наукового пізнання: формальної логіки (абстра- гування, аналогію, дедукцію, індукцію, синтез) – для з’ясування змісту досліджуваного питання; метод систем- ного аналізу – для формулювання висновків дослідження та окреслення напрямів удосконалення кримінального процесуального законодавства України; теоретичний – у процесі дослідження наукової та навчально-методичної літератури. Наукова новизна полягає у системному аналізі кримінального процесуального законодавства України з урахуванням вимог міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та у визначенні теоретичних та практичних проблем, без подолання яких процесуальна діяльність сторони обви- нувачення під час вручення письмового повідомлення про підозру особі, місце проживання та/або перебування якої знаходиться на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, не буде відповідати завдан- ням кримінального провадження та гарантіям, визначеним міжнародними договорами. Запропоновано шляхи подолання наведеної практичної проблеми. За результатами проведеного дослідження сформульовано висновки: 1) оскільки обов’язок вручення письмового повідомлення про підозру як невід’ємна складова частина здійснення повідомлення особі про підозру покладений на сторону обвинувачення, під час встановлення якою відомостей про місцезнаходження особи, місце проживання та/або перебування якої знаходиться на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, саме держава Україна має вживати всіх доступних заходів щодо спри- яння забезпеченню і захисту прав своїх громадян, які опинилися на тимчасово непідконтрольній їй території, шляхом застосування слідчим, прокурором положень Розділу IХ КПК України; 2) у разі встановлення стороною обвинувачення відомостей про місцезнаходження особи, місце проживання та/або перебування якої знаходиться на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, слідчий, прокурор зобов’язаний звертатися до Російської Федерації із запитом про міжнародну правову допомогу з метою виконання окремих процесуальних дій, а саме вручення особі повідомлення про підозру, оскільки саме Російська Федерація здійснює «ефектив- ний контроль» на тимчасово окупованій території України, у зв’язку із чим зобов’язана гарантувати виконання статті 1 Конвенції; 3) порядок повідомлення про підозру особі, яка перебуває на території Автономної Республіки Крим потребує правового вдосконалення, враховуючи практику Європейського суду з прав людини та вимоги міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Keywords: Під час дослідження використано систему методів наукового пізнання: формальної логіки (абстра- гування, аналогію, дедукцію, індукцію, синтез) – для з’ясування змісту досліджуваного питання; метод систем- ного аналізу – для формулювання висновків дослідження та окреслення напрямів удосконалення кримінального процесуального законодавства України; теоретичний – у процесі дослідження наукової та навчально-методичної літератури. Наукова новизна полягає у системному аналізі кримінального процесуального законодавства України з урахуванням вимог міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та у визначенні теоретичних та практичних проблем, без подолання яких процесуальна діяльність сторони обви- нувачення під час вручення письмового повідомлення про підозру особі, місце проживання та/або перебування якої знаходиться на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, не буде відповідати завдан- ням кримінального провадження та гарантіям, визначеним міжнародними договорами. Запропоновано шляхи подолання наведеної практичної проблеми. За результатами проведеного дослідження сформульовано висновки: 1) оскільки обов’язок вручення письмового повідомлення про підозру як невід’ємна складова частина здійснення повідомлення особі про підозру покладений на сторону обвинувачення, під час встановлення якою відомостей про місцезнаходження особи, місце проживання та/або перебування якої знаходиться на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, саме держава Україна має вживати всіх доступних заходів щодо спри- яння забезпеченню і захисту прав своїх громадян, які опинилися на тимчасово непідконтрольній їй території, шляхом застосування слідчим, прокурором положень Розділу IХ КПК України; 2) у разі встановлення стороною обвинувачення відомостей про місцезнаходження особи, місце проживання та/або перебування якої знаходиться на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, слідчий, прокурор зобов’язаний звертатися до Російської Федерації із запитом про міжнародну правову допомогу з метою виконання окремих процесуальних дій, а саме вручення особі повідомлення про підозру, оскільки саме Російська Федерація здійснює «ефектив- ний контроль» на тимчасово окупованій території України, у зв’язку із чим зобов’язана гарантувати виконання статті 1 Конвенції; 3) порядок повідомлення про підозру особі, яка перебуває на території Автономної Республіки Крим потребує правового вдосконалення, враховуючи практику Європейського суду з прав людини та вимоги міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАКОНОДАВСТВА ЩОДО РЕГУЛЮВАННЯ УПРАВЛІННЯ ПОРТОВИМ ГОСПОДАРСТВОМ

Наталія Аягут

ад’юнкт кафедри господарсько-правових дисциплін
Донецький юридичний інститут Міністерства внутрішніх справ України (Маріуполь, Донецька область, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-1357-6853

Anotation. У науковій статті досліджено особливості управління морським портом у різних країнах світу. Проаналізовано відмінні підходи та концепції з управління, які застосовуються у економічно розвинених країнах: Сполучених Штатах Америки (далі – США), Китаї, Великобританії. Визначено сучасні тенденції у сфері управ- ління портовим господарством. Встановлено основні проблемні питання щодо організації управління портовим господарством у розглянутих країнах. У результаті виділено напрями поліпшення законодавства щодо регулюван- ня управління портовим господарством в Україні. Встановлено, що найпоширенішою моделлю управління портом у вказаних вище країнах є модель «порт- лендлорд». Згідно з цією моделлю, портові органи виступають як регулюючий орган і як орендодавець, тоді як портові операції (особливо обробка вантажів) здійснюються приватними компаніями (The World Bank, 2007: 83). Водночас є різні варіанти використання цієї моделі, які суттєво відрізняються один від одного. У результаті дослідження визначено проблемні аспекти, з якими стикаються зазначені країни у галузі управ- ління морськими портами. Основним проблемним аспектом у США та Великобританії, описаним у наукових працях зарубіжних дослідників, є відсутність належного контролю за якістю портових послуг, а також належної організації державного контролю над портовим сектором взагалі. Вищезазначені проблемні аспекти, а також позитивні тенденції в системі управління портами у розглянутих кра- їнах повинні бути враховані на наступних етапах портової реформи, яка зараз відбувається в Україні, для того, щоб з огляду на міжнародний досвід уникнути помилок у побудові внутрішньої системи управління морськими портами. Тому в результаті дослідження було визначено напрями вдосконалення законодавства щодо регулювання управління портами в Україні.
Keywords: У науковій статті досліджено особливості управління морським портом у різних країнах світу. Проаналізовано відмінні підходи та концепції з управління, які застосовуються у економічно розвинених країнах: Сполучених Штатах Америки (далі – США), Китаї, Великобританії. Визначено сучасні тенденції у сфері управ- ління портовим господарством. Встановлено основні проблемні питання щодо організації управління портовим господарством у розглянутих країнах. У результаті виділено напрями поліпшення законодавства щодо регулюван- ня управління портовим господарством в Україні. Встановлено, що найпоширенішою моделлю управління портом у вказаних вище країнах є модель «порт- лендлорд». Згідно з цією моделлю, портові органи виступають як регулюючий орган і як орендодавець, тоді як портові операції (особливо обробка вантажів) здійснюються приватними компаніями (The World Bank, 2007: 83). Водночас є різні варіанти використання цієї моделі, які суттєво відрізняються один від одного. У результаті дослідження визначено проблемні аспекти, з якими стикаються зазначені країни у галузі управ- ління морськими портами. Основним проблемним аспектом у США та Великобританії, описаним у наукових працях зарубіжних дослідників, є відсутність належного контролю за якістю портових послуг, а також належної організації державного контролю над портовим сектором взагалі. Вищезазначені проблемні аспекти, а також позитивні тенденції в системі управління портами у розглянутих кра- їнах повинні бути враховані на наступних етапах портової реформи, яка зараз відбувається в Україні, для того, щоб з огляду на міжнародний досвід уникнути помилок у побудові внутрішньої системи управління морськими портами. Тому в результаті дослідження було визначено напрями вдосконалення законодавства щодо регулювання управління портами в Україні.

ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ СУДОУСТРОЮ ТА СУДОЧИНСТВА ГЕТЬМАНЩИНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII – КІНЕЦЬ XVIII ст.)

Олександр Биркович

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри теорії та історії держави і права
Ужгородський національний університет (Ужгород, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-3880-359X

Anotation. У статті здійснюється виокремлення та характеристика основних етапів становлення та трансфор- мації системи судоустрою та судочинства Гетьманщини. Досягнути узагальнюючих висновків удалося завдяки застосуванню принципів об’єктивності, науковості, всебічності, історизму, пріоритетності факту, а також істори- ко-порівняльного, евристичного, інтерпретаційно-правового, порівняльно-правового та інструментально-правового методів наукового пізнання. Завдяки комплексному підходу встановлено, що починаючи з 1648 р. розпочався процес інституційного оформлення судової системи Гетьманщини. Найбільш виразним періодом її трансформації можна вважати Конституцію П. Орлика 1710 р., яка хоч і проголосила незалежність судової гілки влади, досить фрагмен- тарно визначила її повноваження. Структурні реформи мали місце у 1760–1763 рр., коли К. Розумовський не тільки сформував чітку структуру судових органів влади, а й запровадив принцип рівності всіх громадян перед судом, що було новим навіть для тогочасної європейської практики. Дослідження історико-правових аспектів становлення і розвитку судочинства на українських землях важливе з огляду на доведення усталеної традиції державотворення, наявності традиційних підходів до організації державної влади та домінування ліберального типу правової ідеології.
Keywords: У статті здійснюється виокремлення та характеристика основних етапів становлення та трансфор- мації системи судоустрою та судочинства Гетьманщини. Досягнути узагальнюючих висновків удалося завдяки застосуванню принципів об’єктивності, науковості, всебічності, історизму, пріоритетності факту, а також істори- ко-порівняльного, евристичного, інтерпретаційно-правового, порівняльно-правового та інструментально-правового методів наукового пізнання. Завдяки комплексному підходу встановлено, що починаючи з 1648 р. розпочався процес інституційного оформлення судової системи Гетьманщини. Найбільш виразним періодом її трансформації можна вважати Конституцію П. Орлика 1710 р., яка хоч і проголосила незалежність судової гілки влади, досить фрагмен- тарно визначила її повноваження. Структурні реформи мали місце у 1760–1763 рр., коли К. Розумовський не тільки сформував чітку структуру судових органів влади, а й запровадив принцип рівності всіх громадян перед судом, що було новим навіть для тогочасної європейської практики. Дослідження історико-правових аспектів становлення і розвитку судочинства на українських землях важливе з огляду на доведення усталеної традиції державотворення, наявності традиційних підходів до організації державної влади та домінування ліберального типу правової ідеології.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЩОДО КОМПЛЕКСНОГО ТА ІНШИХ ВИДІВ МЕДИЧНИХ ОГЛЯДІВ СПІВРОБІТНИКІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ

Лілія Бобрішова

аспірант
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (Дніпро, Україна)

ORCID ID: 0000-0001-8258-7084

Anotation. У статті аналізується законодавча база з питань проходження різних видів медичних оглядів поліцейськими. Висвітлено категорії поліцейських, які підлягають медичним оглядам (чинні працівники полі- ції, у відставці, кандидати до лав Національної поліції, до закладів вищої освіти при Міністерстві внутрішніх справ України). Вказується, що згідно з чинним законодавством, поліцейські зобов’язані проходити комплексний медичний огляд (диспансеризацію), цільові медичні огляди, психофізіологічні обстеження і тестування, а також профілактичні періодичні наркологічні та психіатричні огляди. Розглядається питання завдань та функцій спеці- альних медичних (військово-лікарських) комісій при МВС, причини та категорії поліцейських, щодо яких комісія здійснює власні повноваження. Йдеться про правила комплексного медичного огляду, в яких закладах він має проводитись (наявність певних стандартів та вимог), періодичність профілактичного медогляду. Визначаються також згідно з наявною правовою базою основні аспекти проходження обов’язкового наркологічного та психіа- тричного періодичних медичних оглядів (наводиться періодичність та специфіка для окремих категорій поліцей- ських). Акцентується увага також на проходження поліцейськими лікарської експертизи, яку проводять лікарські комісії. Також у дослідженні йдеться про деякі наявні суперечності, неточності у нормативно-правових актах, що врегульовують вказані питання. Зроблено висновок, що у сфері медичного забезпечення поліцейських є практика низки медичних обстежень, які проводяться періодично, внаслідок того, що така професія передбачає покладен- ня на поліцейського важливих обов’язків (у тому числі уособлення однієї з ознак держави у вигляді виключного права застосування до громадян сили примусу). Згідно з чинною нормативно-правовою базою, поліцейські мають проходити комплексний медичний огляд (диспансеризацію) щороку, за потреби цільові медогляди й психофізі- ологічні обстеження і тестування. Нормативно-правова база визначає категорії осіб, які мають проходити такі огляди. Разом із тим деякі підзаконні акти вже не відповідають сучасним змінам, які відбулись протягом останніх років, і потребують внесення змін або прийняття нових підзаконних актів, які б регулювали, наприклад, питання проведення наркологічних та психіатричних оглядів у системі МВС.
Keywords: У статті аналізується законодавча база з питань проходження різних видів медичних оглядів поліцейськими. Висвітлено категорії поліцейських, які підлягають медичним оглядам (чинні працівники полі- ції, у відставці, кандидати до лав Національної поліції, до закладів вищої освіти при Міністерстві внутрішніх справ України). Вказується, що згідно з чинним законодавством, поліцейські зобов’язані проходити комплексний медичний огляд (диспансеризацію), цільові медичні огляди, психофізіологічні обстеження і тестування, а також профілактичні періодичні наркологічні та психіатричні огляди. Розглядається питання завдань та функцій спеці- альних медичних (військово-лікарських) комісій при МВС, причини та категорії поліцейських, щодо яких комісія здійснює власні повноваження. Йдеться про правила комплексного медичного огляду, в яких закладах він має проводитись (наявність певних стандартів та вимог), періодичність профілактичного медогляду. Визначаються також згідно з наявною правовою базою основні аспекти проходження обов’язкового наркологічного та психіа- тричного періодичних медичних оглядів (наводиться періодичність та специфіка для окремих категорій поліцей- ських). Акцентується увага також на проходження поліцейськими лікарської експертизи, яку проводять лікарські комісії. Також у дослідженні йдеться про деякі наявні суперечності, неточності у нормативно-правових актах, що врегульовують вказані питання. Зроблено висновок, що у сфері медичного забезпечення поліцейських є практика низки медичних обстежень, які проводяться періодично, внаслідок того, що така професія передбачає покладен- ня на поліцейського важливих обов’язків (у тому числі уособлення однієї з ознак держави у вигляді виключного права застосування до громадян сили примусу). Згідно з чинною нормативно-правовою базою, поліцейські мають проходити комплексний медичний огляд (диспансеризацію) щороку, за потреби цільові медогляди й психофізі- ологічні обстеження і тестування. Нормативно-правова база визначає категорії осіб, які мають проходити такі огляди. Разом із тим деякі підзаконні акти вже не відповідають сучасним змінам, які відбулись протягом останніх років, і потребують внесення змін або прийняття нових підзаконних актів, які б регулювали, наприклад, питання проведення наркологічних та психіатричних оглядів у системі МВС.

ВИДИ ТА ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧОГО З ПОСАДОВИМИ ОСОБАМИ ТА ПІДРОЗДІЛАМИ ОРГАНІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ

Микола Борисенко

здобувач ступеня доктора філософії кафедри кримінального процесу
Національна академіа внутрішніх справ (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-4953-1227

Anotation. У статті здійснено аналіз наукових та практичних підходів до визначення видів та форм взаємо- дії слідчого з посадовими особами та підрозділами органів Національної поліції. Здійснено класифікацію видів та форм взаємодії. Визначено, що форми взаємодії слідчого слід розділяти на процесуальні та непроцесуальні (організаційні). Зроблено висновок, що процесуальні форми взаємодії є тим видом кримінально-процесуальних відносин, які регламентовані чинним кримінально-процесуальним законодавством, а непроцесуальні (організа- ційні) врегульовані відомчими нормативно-правовими актами (наказами, інструкціями, порядками, вказівками тощо) та нормами службової етики, які сформовано практикою.
Keywords: У статті здійснено аналіз наукових та практичних підходів до визначення видів та форм взаємо- дії слідчого з посадовими особами та підрозділами органів Національної поліції. Здійснено класифікацію видів та форм взаємодії. Визначено, що форми взаємодії слідчого слід розділяти на процесуальні та непроцесуальні (організаційні). Зроблено висновок, що процесуальні форми взаємодії є тим видом кримінально-процесуальних відносин, які регламентовані чинним кримінально-процесуальним законодавством, а непроцесуальні (організа- ційні) врегульовані відомчими нормативно-правовими актами (наказами, інструкціями, порядками, вказівками тощо) та нормами службової етики, які сформовано практикою.

МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ОБЕСПЕЧЕНИЯ БЕЗОПАСНОСТИ ЖУРНАЛИСТОВ-ПРАВОЗАЩИТНИКОВ

Каролина Варнавская

аспирантка кафедры международного и европейского права юридического факультета
Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина (Харьков, Украина)

ORCID ID: 0000-0002-1257-089

Anotation. В статье анализируются положения международно-правовых актов универсального характера, каса- ющиеся безопасности журналистов, осуществляющих правозащитную деятельность, дается подробное описание следующих актов: отчетов Управления Верховного комиссара Организации Объединенных Наций по правам челове- ка (Безопасность журналистов) A/HRC/24/23, Генеральной ассамблеи Организации Объединенных Наций, докладов Специального докладчика по внесудебным казням, казням без надлежащего судебного разбирательства или произ- вольным казням, докладов Специального докладчика по вопросам поощрения и защиты права на свободу мнений и их свободное выражение, Плана действий Организации Объединенных Наций о безопасности журналистов и проблеме безнаказанности, докладов Управления Верховного комиссара Организации Объединенных Наций по правам челове- ка, резолюций Совета по правам человека о безопасности журналистов, Медельинской декларации об обеспечении безопасности журналистов и борьбе с безнаказанностью. Акцентируется внимание на том, что деятельность журнали- стов тесно связана со значительными рисками в связи с распространением «неудобной» информации как от государ- ственных субъектов, так и от представителей частного сектора, что, в свою очередь, представляет угрозу не только для жизни, здоровья и репутация, но также для демократического общества, верховенства закона и уважения прав человека в целом. Таким образом, для предотвращения и пресечения существующих нарушений прав журналистов междуна- родное сообщество призывает государства создавать и совершенствовать законодательные меры в этой области; повы- шать осведомленность общественности о правах и обязанностях журналистов; осудить нападения на журналистов и привлечь к ответственности виновных. Кроме того, в случае преступлений против журналистов государствам реко- мендуется создавать специальные подразделения (независимые комиссии) для проведения расследований; утверждать четкие протоколы и методы преследования; предусмотреть создание механизмов раннего предупреждения и быстрого реагирования для журналистов и другое. Сделаны соответствующие выводы.
Keywords: В статье анализируются положения международно-правовых актов универсального характера, каса- ющиеся безопасности журналистов, осуществляющих правозащитную деятельность, дается подробное описание следующих актов: отчетов Управления Верховного комиссара Организации Объединенных Наций по правам челове- ка (Безопасность журналистов) A/HRC/24/23, Генеральной ассамблеи Организации Объединенных Наций, докладов Специального докладчика по внесудебным казням, казням без надлежащего судебного разбирательства или произ- вольным казням, докладов Специального докладчика по вопросам поощрения и защиты права на свободу мнений и их свободное выражение, Плана действий Организации Объединенных Наций о безопасности журналистов и проблеме безнаказанности, докладов Управления Верховного комиссара Организации Объединенных Наций по правам челове- ка, резолюций Совета по правам человека о безопасности журналистов, Медельинской декларации об обеспечении безопасности журналистов и борьбе с безнаказанностью. Акцентируется внимание на том, что деятельность журнали- стов тесно связана со значительными рисками в связи с распространением «неудобной» информации как от государ- ственных субъектов, так и от представителей частного сектора, что, в свою очередь, представляет угрозу не только для жизни, здоровья и репутация, но также для демократического общества, верховенства закона и уважения прав человека в целом. Таким образом, для предотвращения и пресечения существующих нарушений прав журналистов междуна- родное сообщество призывает государства создавать и совершенствовать законодательные меры в этой области; повы- шать осведомленность общественности о правах и обязанностях журналистов; осудить нападения на журналистов и привлечь к ответственности виновных. Кроме того, в случае преступлений против журналистов государствам реко- мендуется создавать специальные подразделения (независимые комиссии) для проведения расследований; утверждать четкие протоколы и методы преследования; предусмотреть создание механизмов раннего предупреждения и быстрого реагирования для журналистов и другое. Сделаны соответствующие выводы.

ВЗАЄМОДІЯ СУБ’ЄКТІВ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ З ДЕРЖАВНИМИ ТА НЕДЕРЖАВНИМИ ОРГАНАМИ

Юлія Василик

аспірант кафедри публічного управління та адміністрування
Національної академії внутрішніх справ (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-0703-0643

Anotation. У цій статті мова піде про взаємодію державних та недержавних органів із суб’єктами нотаріальної діяльності. Одразу маємо зазначити, що уже із самої назви статті видно, що порушена у ній тематика має біль- ше практичний характер і направленість. Однак указані питання, безперечно, мають і своє науково-теоретичне підґрунтя, оскільки будь-яка проблематика в юридичній науці спочатку здебільшого вирішується в теоретичній площині і лише потім відбувається її практична апробація.
Keywords: У цій статті мова піде про взаємодію державних та недержавних органів із суб’єктами нотаріальної діяльності. Одразу маємо зазначити, що уже із самої назви статті видно, що порушена у ній тематика має біль- ше практичний характер і направленість. Однак указані питання, безперечно, мають і своє науково-теоретичне підґрунтя, оскільки будь-яка проблематика в юридичній науці спочатку здебільшого вирішується в теоретичній площині і лише потім відбувається її практична апробація.

ОБСТАВИНИ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ З’ЯСУВАННЮ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ

Іван Вигівський

здобувач
Харківський університет внутрішніх справ (Харків, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-1293-5810

Anotation. Наукова стаття присвячена висвітленню обставин, що підлягають з’ясуванню під час розслідування захоплення заручників. Проаналізовано підходи вчених до цього поняття та на основі класифікацій обставин, що підлягають з’ясуванню під час розслідування суміжних кримінальних правопорушень, що досліджувалися нау- ковцями, наведено перелік обставин, що підлягають встановленню у кримінальному провадженні про захоплен- ня заручників, котрі згруповано в: обставини, що стосуються події кримінального правопорушення; особистісні обставини; наслідкові обставини; інші обставини, кожна з яких включає в себе обставини цієї групи, що підляга- ють доказуванню. З’ясовано, що формування обставин, що підлягають встановленню, зумовлене трьома чинни- ками: предметом доказування (передбаченого ст. 91 КПК України), кримінально-правовою та криміналістичною характеристиками певного кримінального правопорушення. При цьому обставини, що підлягають доказуванню, відображені в нормах чинного КПК та є визначальними, базовими для всіх злочинних діянь без винятку, а також для організації розслідування, тому мають неабияке значення.
Keywords: Наукова стаття присвячена висвітленню обставин, що підлягають з’ясуванню під час розслідування захоплення заручників. Проаналізовано підходи вчених до цього поняття та на основі класифікацій обставин, що підлягають з’ясуванню під час розслідування суміжних кримінальних правопорушень, що досліджувалися нау- ковцями, наведено перелік обставин, що підлягають встановленню у кримінальному провадженні про захоплен- ня заручників, котрі згруповано в: обставини, що стосуються події кримінального правопорушення; особистісні обставини; наслідкові обставини; інші обставини, кожна з яких включає в себе обставини цієї групи, що підляга- ють доказуванню. З’ясовано, що формування обставин, що підлягають встановленню, зумовлене трьома чинни- ками: предметом доказування (передбаченого ст. 91 КПК України), кримінально-правовою та криміналістичною характеристиками певного кримінального правопорушення. При цьому обставини, що підлягають доказуванню, відображені в нормах чинного КПК та є визначальними, базовими для всіх злочинних діянь без винятку, а також для організації розслідування, тому мають неабияке значення.

ОРГАНІЗАЦІЯ ЗАХОДІВ ЩОДО РОЗШУКУ ВИКРАДЕНОГО МАЙНА НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ РОЗСЛІДУВАННЯ КРАДІЖОК

Юлія Висотенко

здобувачка кафедри криміналістики та судової медицини
Національної академії внутрішніх справ (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-0933-6884

Anotation. У науковій статті автор досліджує питання, пов’язані з організацією заходів щодо розшуку викра- деного майна на початковому етапі розслідування. З цією метою у статті проаналізовано різноманітні підходи до визначення предмета злочинного посягання як основного елементу криміналістичної характеристики краді- жок та визначено типовий перелік майна, на заволодіння яким спрямований умисел особи злочинця. Проведено порівняння різних категорій предметів злочинного посягання залежно від способу злочину, вікових властивостей суб’єкта кримінального правопорушення та його потреб, місця та часу вчинення крадіжки. Запропоновано роз- глядати діяльність щодо розшуку викраденого майна на початковому етапі розслідування у кількох аспектах: як процес взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами Національної полі- ції України, спрямований на встановлення місцезнаходження викраденого майна, його вилучення та повернення власнику; як тактичний прийом окремих слідчих (розшукових) дій; як тактичну операцію «Розшук викраденого майна»; як оперативно-розшуковий захід.
Keywords: У науковій статті автор досліджує питання, пов’язані з організацією заходів щодо розшуку викра- деного майна на початковому етапі розслідування. З цією метою у статті проаналізовано різноманітні підходи до визначення предмета злочинного посягання як основного елементу криміналістичної характеристики краді- жок та визначено типовий перелік майна, на заволодіння яким спрямований умисел особи злочинця. Проведено порівняння різних категорій предметів злочинного посягання залежно від способу злочину, вікових властивостей суб’єкта кримінального правопорушення та його потреб, місця та часу вчинення крадіжки. Запропоновано роз- глядати діяльність щодо розшуку викраденого майна на початковому етапі розслідування у кількох аспектах: як процес взаємодії органів досудового розслідування з іншими органами та підрозділами Національної полі- ції України, спрямований на встановлення місцезнаходження викраденого майна, його вилучення та повернення власнику; як тактичний прийом окремих слідчих (розшукових) дій; як тактичну операцію «Розшук викраденого майна»; як оперативно-розшуковий захід.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ ЯК СУБ’ЄКТ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Аліна Гончарова, Дмитро Мурач

Аліна Гончарова. Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін та судочинства Навчально-наукового інституту права Сумського державного університету (Суми, Україна)
Дмитро Мурач. Здобувач вищої освіти Навчально-наукового інституту права Сумського державного університету (Суми, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-9815-0394, ORCID ID: 0000-0002-4645-1275

Anotation. У положеннях статті автори аналізують думки науковців щодо сучасного трактування концепції штучного інтелекту. Вивчаються дві концепції розуміння волі штучного інтелекту. Робиться акцент на розпо- ділі штучного інтелекту на два види: ті, що мають волю, та складні безвольні механізми. Досліджується науко- ве бачення штучного інтелекту у правовій системі Європейського Союзу та світу. Наводяться приклади роботи роботизованої техніки як повноцінного суб’єкта права. Пропонується три шляхи включення штучного інтелекту у правову систему України: виокремлення як незалежної електронної особи, ототожнення з деякими змінами фізичної особи та штучного інтелекту у площині цивілістики, визнання за штучним інтелектом об’єкта цивільно- правових відносин. Пропонується визначення терміна «електронна особа» у контексті євроінтеграції. У науково- му дослідженні авторами пропонуються зміни до чинного законодавства України.
Keywords: У положеннях статті автори аналізують думки науковців щодо сучасного трактування концепції штучного інтелекту. Вивчаються дві концепції розуміння волі штучного інтелекту. Робиться акцент на розпо- ділі штучного інтелекту на два види: ті, що мають волю, та складні безвольні механізми. Досліджується науко- ве бачення штучного інтелекту у правовій системі Європейського Союзу та світу. Наводяться приклади роботи роботизованої техніки як повноцінного суб’єкта права. Пропонується три шляхи включення штучного інтелекту у правову систему України: виокремлення як незалежної електронної особи, ототожнення з деякими змінами фізичної особи та штучного інтелекту у площині цивілістики, визнання за штучним інтелектом об’єкта цивільно- правових відносин. Пропонується визначення терміна «електронна особа» у контексті євроінтеграції. У науково- му дослідженні авторами пропонуються зміни до чинного законодавства України.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ В ОРГАНАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ

Руслан Горяченко

аспірант наукової лабораторії з проблем превентивної діяльності та запобігання корупції
Національна академія внутрішніх справ (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0001-9269-9717

Anotation. Статтю присвячено дослідженню сутності основних напрямів реалізації кадрової політики в орга- нах Національної поліції України. Проаналізовано зміст та співвідношення понять «кадрова політика» та «кадрове забезпечення». Здійснено аналіз наявних наукових досліджень, присвячених з’ясуванню змісту поняття «кадрова політика в органах Національної поліції» та надане авторське визначення цього терміна. Розглянуто Стратегію розвитку органів системи Міністерства внутрішніх справ на період до 2020 року, одним із пріоритетів якої є роз- виток кадрового потенціалу та соціальний захист працівників із метою формування стабільного та високопрофе- сійного кадрового складу органів системи Міністерства внутрішніх справ. Висвітлено основні сучасні виклики та загрози в означеній сфері, серед яких відсутність ефективної та сучасної системи підготовки, відбору й управ- ління персоналом, прозорих механізмів кар’єрного зростання; відсутність належної системи соціального захис- ту, професійного зростання та мотивації працівників органів системи Міністерства внутрішніх справ, низький рівень ініціативності працівників, їхня вразливість до корупційних ризиків; відсутність налагодженої системи внутрішніх комунікацій, які необхідно подолати для формування високопрофесійного кадрового складу органів системи Міністерства внутрішніх справ, який здатний належно реагувати на сучасні виклики та загрози. Ретельно вивчено План заходів із реалізації Стратегії розвитку органів систем Міністерства внутрішніх справ на період до 2020 року, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року № 693-р. На підставі проаналізованих наукових досліджень та нормативно-правових актів надано перелік та характеристику змісту основних напрямів сучасної кадрової політики в органах Національної поліції України, що мають ключове значення для ефективного її здійснення, зумовлюють її сучасний стан та враховують перспективи вдосконалення.
Keywords: Статтю присвячено дослідженню сутності основних напрямів реалізації кадрової політики в орга- нах Національної поліції України. Проаналізовано зміст та співвідношення понять «кадрова політика» та «кадрове забезпечення». Здійснено аналіз наявних наукових досліджень, присвячених з’ясуванню змісту поняття «кадрова політика в органах Національної поліції» та надане авторське визначення цього терміна. Розглянуто Стратегію розвитку органів системи Міністерства внутрішніх справ на період до 2020 року, одним із пріоритетів якої є роз- виток кадрового потенціалу та соціальний захист працівників із метою формування стабільного та високопрофе- сійного кадрового складу органів системи Міністерства внутрішніх справ. Висвітлено основні сучасні виклики та загрози в означеній сфері, серед яких відсутність ефективної та сучасної системи підготовки, відбору й управ- ління персоналом, прозорих механізмів кар’єрного зростання; відсутність належної системи соціального захис- ту, професійного зростання та мотивації працівників органів системи Міністерства внутрішніх справ, низький рівень ініціативності працівників, їхня вразливість до корупційних ризиків; відсутність налагодженої системи внутрішніх комунікацій, які необхідно подолати для формування високопрофесійного кадрового складу органів системи Міністерства внутрішніх справ, який здатний належно реагувати на сучасні виклики та загрози. Ретельно вивчено План заходів із реалізації Стратегії розвитку органів систем Міністерства внутрішніх справ на період до 2020 року, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року № 693-р. На підставі проаналізованих наукових досліджень та нормативно-правових актів надано перелік та характеристику змісту основних напрямів сучасної кадрової політики в органах Національної поліції України, що мають ключове значення для ефективного її здійснення, зумовлюють її сучасний стан та враховують перспективи вдосконалення.

СУБ’ЄКТИВНИЙ ЕЛЕМЕНТ МІЖНАРОДНО-ПРОТИПРАВНОГО ДІЯННЯ

Тетяна Грабович

кандидат юридичних наук

ORCID ID: 0000-0001-6819-0486

Anotation. У статті з’ясову.ться зміст та нормативне закріплення суб’єктивного елемента міжнародно-про- типравного діяння, окреслюються основні правила присвоєння державі протиправної поведінки з метою при- тягнення до міжнародно-правової відповідальності, розглядаються питання щодо відповідальності держави за поведінку приватних акторів, висвітлюється сутність поняття «вина» держави. Методологічне підґрунтя дослі- дження суб’єктивного елемента міжнародно-протиправного діяння становлять такі методи: історико-правовий, порівняльно-правовий, системний, формально-юридичний та діалектичний. Встановлюється, що суб’єктивний елемент складу міжнародно-протиправного діяння (елемент атрибуції) є необхідною умовою для встановлення наявності міжнародно-протиправного діяння держави. Державі можна присвоїти поведінку як державних, так і недержавних акторів за правилами, що містяться у Статтях про відповідальність держав 2001 року, у стат- тях 4–11, однак зазначені статті не містять правил щодо присвоєння державі поведінки приватних акторів, що не підпорядковані жодним чином органам держави. Обґрунтовано, що держава має вживати необхідних заходів від- повідно до принципу due diligence з метою недопущення порушення положень, передбачених міжнародно-право- вими зобов’язаннями держави, не лише з боку державних органів, а також із боку недержавних (приватних) акто- рів. Вирішувати питання про те, чи є наявність вини держави умовою для міжнародно-правової відповідальності такої держави, варто з огляду на первинні міжнародно-правові зобов’язання держави за конкретних обставин.
Keywords: У статті з’ясову.ться зміст та нормативне закріплення суб’єктивного елемента міжнародно-про- типравного діяння, окреслюються основні правила присвоєння державі протиправної поведінки з метою при- тягнення до міжнародно-правової відповідальності, розглядаються питання щодо відповідальності держави за поведінку приватних акторів, висвітлюється сутність поняття «вина» держави. Методологічне підґрунтя дослі- дження суб’єктивного елемента міжнародно-протиправного діяння становлять такі методи: історико-правовий, порівняльно-правовий, системний, формально-юридичний та діалектичний. Встановлюється, що суб’єктивний елемент складу міжнародно-протиправного діяння (елемент атрибуції) є необхідною умовою для встановлення наявності міжнародно-протиправного діяння держави. Державі можна присвоїти поведінку як державних, так і недержавних акторів за правилами, що містяться у Статтях про відповідальність держав 2001 року, у стат- тях 4–11, однак зазначені статті не містять правил щодо присвоєння державі поведінки приватних акторів, що не підпорядковані жодним чином органам держави. Обґрунтовано, що держава має вживати необхідних заходів від- повідно до принципу due diligence з метою недопущення порушення положень, передбачених міжнародно-право- вими зобов’язаннями держави, не лише з боку державних органів, а також із боку недержавних (приватних) акто- рів. Вирішувати питання про те, чи є наявність вини держави умовою для міжнародно-правової відповідальності такої держави, варто з огляду на первинні міжнародно-правові зобов’язання держави за конкретних обставин.

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

Марія Даніліна

аспірант кафедри конституційного права
Національного університету «Одеська юридична академія» (Одеса, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-9531-4605

Anotation. У статті на основі аналізу наукових поглядів учених, норм чинного законодавства України дослі- джено й охарактеризовано поняття й особливості формування, реалізації соціальної політики держави. Визна- чено, що в діяльності держави реалізації соціальної політики належить одне із провідних місць. З’ясовано, що суб’єктами соціальної політики є: держава (загальнодержавний і регіональний рівні), громадянське суспільство, приватні корпорації. Визначено, що одним із головних завдань соціальної політики є соціальний захист, який є системою державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціального становища громадян. На стадії формування соціальної політики необхідно враховувати пріоритетне значення проблем соціальної захи- щеності населення в умовах ринку; істотне підвищення ролі порівняно з радянським періодом особистого трудо- вого вкладу в задоволенні матеріальних, побутових та соціально-культурних потреб населення; формування все більшого попиту на соціальне партнерство в масштабі всієї країни; зростання значення координації дій держав- ного центру, регіонів і місцевого самоврядування, спрямованих на соціальний розвиток.
Keywords: У статті на основі аналізу наукових поглядів учених, норм чинного законодавства України дослі- джено й охарактеризовано поняття й особливості формування, реалізації соціальної політики держави. Визна- чено, що в діяльності держави реалізації соціальної політики належить одне із провідних місць. З’ясовано, що суб’єктами соціальної політики є: держава (загальнодержавний і регіональний рівні), громадянське суспільство, приватні корпорації. Визначено, що одним із головних завдань соціальної політики є соціальний захист, який є системою державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціального становища громадян. На стадії формування соціальної політики необхідно враховувати пріоритетне значення проблем соціальної захи- щеності населення в умовах ринку; істотне підвищення ролі порівняно з радянським періодом особистого трудо- вого вкладу в задоволенні матеріальних, побутових та соціально-культурних потреб населення; формування все більшого попиту на соціальне партнерство в масштабі всієї країни; зростання значення координації дій держав- ного центру, регіонів і місцевого самоврядування, спрямованих на соціальний розвиток.

МИТНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У СФЕРІ СПРОЩЕННЯ МИТНИХ ПРОЦЕДУР ЯК БАЗОВА ПРАВОВА МОДЕЛЬ ДЛЯ ПОДАЛЬШОЇ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

Сергій Денисенко, Владислав Дудченко

Сергій Денисенко. Кандидат юридичних наук, доцент, старший викладач кафедри міжнародного, європейського права та цивільно-правових дисциплін Сумського державного університету (Суми, Україна)
Владислав Дудченко. Аспірант кафедри міжнародного, європейського права та цивільно-правових дисциплін Сумського державного університету (Суми, Україна)

ORCID ID: 0000-0001-8639-7501, ORCID ID: 0000-0003-3357-5321

Anotation. Сучасний етап розвитку митної сфери України характеризується її реформуванням. Традиційні під- ходи та методи, що були запроваджені раніше, діють лише фрагментарно та не змінюють загальної картини. Тому єдиний шлях – це узгодження митного законодавства країни з вимогами Європейського Союзу. Основна мета гармонізації митного законодавства – здійснення законної і безпечної торгівлі між країнами на підставі єдиних правових стандартів та принципів. Спрощення і гармонізація митних процедур та практик є важливим чинником для виведення міжнародної торгівлі та спрямовують митні органи різних країн діяти в одній площині. Установ- лення індивідуальних національних митних правил призводить до погіршення зовнішньоекономічної діяльності країни в частині здійснення торговельних процедур. У статті зроблений аналіз нормативно-правових актів Європейського Союзу, що реґламентують спрощення митних процедур. На підставі цього доходимо висновку, що гармонізація національного митного законодавства із законодавством Європейського Союзу неможлива без розуміння особливостей правової природи законодавства Європейського Союзу. У статті також розглянуто перебіг узгодження митного законодавства України з нормами та стандартами Євро- пейського Союзу у спрощенні митних процедур, надано пропозиції щодо її ефективної реалізації.
Keywords: Сучасний етап розвитку митної сфери України характеризується її реформуванням. Традиційні під- ходи та методи, що були запроваджені раніше, діють лише фрагментарно та не змінюють загальної картини. Тому єдиний шлях – це узгодження митного законодавства країни з вимогами Європейського Союзу. Основна мета гармонізації митного законодавства – здійснення законної і безпечної торгівлі між країнами на підставі єдиних правових стандартів та принципів. Спрощення і гармонізація митних процедур та практик є важливим чинником для виведення міжнародної торгівлі та спрямовують митні органи різних країн діяти в одній площині. Установ- лення індивідуальних національних митних правил призводить до погіршення зовнішньоекономічної діяльності країни в частині здійснення торговельних процедур. У статті зроблений аналіз нормативно-правових актів Європейського Союзу, що реґламентують спрощення митних процедур. На підставі цього доходимо висновку, що гармонізація національного митного законодавства із законодавством Європейського Союзу неможлива без розуміння особливостей правової природи законодавства Європейського Союзу. У статті також розглянуто перебіг узгодження митного законодавства України з нормами та стандартами Євро- пейського Союзу у спрощенні митних процедур, надано пропозиції щодо її ефективної реалізації.

ЩОДО ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ СУБ’ЄКТІВ МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УМОВАХ ПАНДЕМІЇ КОРОНАВІРУСНОЇ ХВОРОБИ (COVID-19) У РЕСПУБЛІЦІ ПОЛЬЩА ТА УКРАЇНІ

Олександр Дякуновський

здобувач кафедри господарського права
Донецького національного університету імені Василя Стуса (Вінниця, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-3264-4882

Anotation. У положеннях наукової статті автор аналізує позиції науковців щодо ролі державної підтримки суб’єктів малого та середнього підприємництва загалом та у період пандемії коронавірусної хвороби (COVID-19). Зазначено, що пандемія є чинником, який вкрай негативно впливає на можливість провадження підприємництва у Республіці Польща та Україні. Тому державна підтримка суб’єктів малого та середнього підприємництва в умо- вах пандемії набуває надвеликого значення. Указана державна підтримка реалізується урядами Польщі та України в спосіб ухвалення норм законодавства, які визначають її види, розмір, критерії адресатів, строки та ін. Основу методології дослідження склали формально-юридичний, порівняльно-правовий та метод інтерпретації. Проана- лізовано основні нормативно-правові акти України та Республіки Польща, які регулюють питання державної під- тримки суб’єктів малого та середнього підприємництва в умовах пандемії коронавірусної хвороби (COVID-19). Досліджено та надано коротку характеристику заходам державної підтримки, які реалізуються в Україні та Поль- щі, на підставі спеціально ухваленого законодавства. Зроблено висновок, що заходи державної підтримки, які використані в Україні та Польщі, є подібними. Проте у таких заходах прослідковується акцент на певних суспіль- них відносинах, які та чи інша держава першочергово намагається підтримати. Наголошено про доцільність вико- ристання в Україні правового інституту зупинення підприємницької діяльності за ініціативою підприємця, який активно застосовується у Польщі. Акцентовано увагу на суттєвий вплив інформаційного забезпечення суб’єктів підприємництва під час пандемії. Обґрунтовано окремі пропозиції щодо оптимізації надання державної допомоги суб’єктам малого та середнього підприємництва в Україні в період карантинних обмежень, пов’язаних із пандемі- єю COVID-19, та після їх закінчення в період відновлення економіки країни.
Keywords: У положеннях наукової статті автор аналізує позиції науковців щодо ролі державної підтримки суб’єктів малого та середнього підприємництва загалом та у період пандемії коронавірусної хвороби (COVID-19). Зазначено, що пандемія є чинником, який вкрай негативно впливає на можливість провадження підприємництва у Республіці Польща та Україні. Тому державна підтримка суб’єктів малого та середнього підприємництва в умо- вах пандемії набуває надвеликого значення. Указана державна підтримка реалізується урядами Польщі та України в спосіб ухвалення норм законодавства, які визначають її види, розмір, критерії адресатів, строки та ін. Основу методології дослідження склали формально-юридичний, порівняльно-правовий та метод інтерпретації. Проана- лізовано основні нормативно-правові акти України та Республіки Польща, які регулюють питання державної під- тримки суб’єктів малого та середнього підприємництва в умовах пандемії коронавірусної хвороби (COVID-19). Досліджено та надано коротку характеристику заходам державної підтримки, які реалізуються в Україні та Поль- щі, на підставі спеціально ухваленого законодавства. Зроблено висновок, що заходи державної підтримки, які використані в Україні та Польщі, є подібними. Проте у таких заходах прослідковується акцент на певних суспіль- них відносинах, які та чи інша держава першочергово намагається підтримати. Наголошено про доцільність вико- ристання в Україні правового інституту зупинення підприємницької діяльності за ініціативою підприємця, який активно застосовується у Польщі. Акцентовано увагу на суттєвий вплив інформаційного забезпечення суб’єктів підприємництва під час пандемії. Обґрунтовано окремі пропозиції щодо оптимізації надання державної допомоги суб’єктам малого та середнього підприємництва в Україні в період карантинних обмежень, пов’язаних із пандемі- єю COVID-19, та після їх закінчення в період відновлення економіки країни.

ВІЛЬНИЙ РОЗСУД У ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЩОДО ВИРІШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ПИТАНЬ ТА СПОСОБИ ЙОГО ОБМЕЖЕННЯ

Владислав Залєвський

аспірант кафедри державно-правових дисциплін юридичного факультету
Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна (Харків, Україна)

ORCID ID: 0000 0002 3440 9440

Anotation. Статтю присвячено проблемі вільного розсуду і дискреційних повноважень у діяльності органів місцево- го самоврядування щодо вирішення земельних питань. Показано, що специфікою реалізації дискреційних повноважень органами місцевого самоврядування у процесі вирішення земельних питань є наявність вільного розсуду двох видів, а саме інтелектуального і вольового. Перший реалізується під час підготовки проєкту рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а другий – під час голосування за проєкт відпо- відного рішення. Розглянуто можливості обмеження вільного розсуду в діяльності органів місцевого самоврядування під час вирішення земельних питань. Встановлено, що обмеження вільного розсуду здійснюється за допомогою вста- новлення виключного переліку підстав для ухвалення негативного рішення, запровадження принципу мовчазної згоди в разі порушення строків розгляду питання, а також можливості оскарження в суді негативного рішення.
Keywords: Статтю присвячено проблемі вільного розсуду і дискреційних повноважень у діяльності органів місцево- го самоврядування щодо вирішення земельних питань. Показано, що специфікою реалізації дискреційних повноважень органами місцевого самоврядування у процесі вирішення земельних питань є наявність вільного розсуду двох видів, а саме інтелектуального і вольового. Перший реалізується під час підготовки проєкту рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а другий – під час голосування за проєкт відпо- відного рішення. Розглянуто можливості обмеження вільного розсуду в діяльності органів місцевого самоврядування під час вирішення земельних питань. Встановлено, що обмеження вільного розсуду здійснюється за допомогою вста- новлення виключного переліку підстав для ухвалення негативного рішення, запровадження принципу мовчазної згоди в разі порушення строків розгляду питання, а також можливості оскарження в суді негативного рішення.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІНФРАСТРУКТУРНОЇ ПОЛІТИКИ

Георгій Зубко

кандидат юридичних наук, докторант
Запорізький національний університет (Запоріжжя, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-2395-1629

Anotation. Процес формування й легітимації державної інфраструктурної політики потребує визначення своїх концептуальних принципів. Тож стаття ставить за мету як авторську інтерпретацію ключового поняття, так і ана- ліз репрезентації принципів у разі доктринального й офіційного підходів, висвітлення основних тенденцій на діахронічному й синхронному рівнях. Наведена авторська класифікація концептуальних принципів і продемон- стрована її функціональність. Сформульовані пропозиції щодо вдосконалення процесу нормотворчості.
Keywords: Процес формування й легітимації державної інфраструктурної політики потребує визначення своїх концептуальних принципів. Тож стаття ставить за мету як авторську інтерпретацію ключового поняття, так і ана- ліз репрезентації принципів у разі доктринального й офіційного підходів, висвітлення основних тенденцій на діахронічному й синхронному рівнях. Наведена авторська класифікація концептуальних принципів і продемон- стрована її функціональність. Сформульовані пропозиції щодо вдосконалення процесу нормотворчості.

ТЕНДЕНЦІЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ ІНСТИТУТУ ПРОКУРАТУРИ В КРАЇНАХ ПОСТРАДЯНСЬКОГО ПРОСТОРУ

Сергій Іонушас

народний депутат України

ORCID ID: 0000-0002-0217-0682

Anotation. У світлі перманентної конституційно-правової та судово-правової реформ в Україні актуальним зали- шається питання конституційного інституту прокуратури. У цьому плані, з огляду на спільне політико-правове минуле, корисним може бути вивчення досвіду реформування державно-правових інститутів, зокрема, інституту прокуратури у країнах – колишніх членів СРСР. Метою статті є аналіз тенденцій модернізації інституту прокуратури в країнах – членах колишнього СРСР у контексті трансформації в них форм правління та систем поділу держав- ної влади. Відзначено, що натепер у більшості цих країн пошук оптимальної моделі прокуратури не завершений. Від здобуття незалежності більш стабільними щодо модернізації правового статусу прокуратури та наближення до європейських стандартів є країни Балтії. У Естонії та Латвії (парламентські республіки) прокуратуру по суті виведено за межі конституційного інституту, натомість у Литві (змішана форма правління) інститут прокуратури посідає у конституційному полі більш чітке місце. Звернуто увагу, що реформування прокуратури у більшості країн відбувається на різних методологічних орієнтирах. У Росії та Білорусі збережена модель «сильної» прокуратури загальнонаглядового типу радянського зразка. Схожі моделі прокуратури функціонують у Азербайджані, Казахста- ні, Таджикистані, Узбекистані (президентські системи правління пострадянського типу). Їх характерними особли- востями є: жорстка централізація і підпорядкованість президентській владі організаційної структури прокуратури та переважно загальнонаглядовий тип. Зміни у конституційно-правовому статусі прокуратури у Молдові, Вірменії, Грузії свідчать про значне наближення в них до європейських стандартів прокуратури та демократизацію їх полі- тико-правових систем. У висновках констатовано, що з погляду виконуваних прокуратурою функцій, визначених у конституціях та спеціальних законах, на теренах колишнього СРСР за загальним правилом органи прокуратури реалізують функцію кримінального переслідування. Функція загального нагляду реалізується прокуратурою у цен- тралізованих президентських країнах, Білорусі, Росії, республіках Середньої Азії – Казахстані, Киргизстані, Таджи- кистані, Туркменістані, Узбекистані. Модернізація інституту прокуратури на теренах колишнього СРСР відбува- ється не лише на основі трансформації всієї державної організації, а значною мірою на основі відповідного рівня правової культури, політичних, етносоціальних, моральних та ін. традицій та задач, що ставляться суспільством на відповідному етапі свого розвитку. Трансформація моделі прокуратури як конституційного інституту загалом залежить від потреб забезпечення системи поділу влади та стримувань і противаг. Модель інституту прокуратури в парламентських республіках (країни Балтії – Естонія, Латвія) можна охарактеризувати як гнучку, оскільки в таких країнах немає необхідності в конструюванні та визначенні функцій цього органу в конституційних актах. Такі орга- ни реалізують свою компетенцію у взаємозв’язку з органами всіх гілок державної влади. Характерною особливістю прокуратури в державах з президентськими системами пострадянського типу (Росія, Білорусь, республіки Серед- ньої Азії) є: жорстка централізація і підпорядкованість президентській владі організаційної структури та переважно загальнонаглядовий тип, а також чітко визнаний конституційний статус. Загалом, у системах правління змішаного типу інститут прокуратури, як правило, об’єктивується в конституційних актах, таким чином, конституційний ста- тус прокуратури слугує своєрідною гарантією балансу між органами всіх гілок державної влади.
Keywords: У світлі перманентної конституційно-правової та судово-правової реформ в Україні актуальним зали- шається питання конституційного інституту прокуратури. У цьому плані, з огляду на спільне політико-правове минуле, корисним може бути вивчення досвіду реформування державно-правових інститутів, зокрема, інституту прокуратури у країнах – колишніх членів СРСР. Метою статті є аналіз тенденцій модернізації інституту прокуратури в країнах – членах колишнього СРСР у контексті трансформації в них форм правління та систем поділу держав- ної влади. Відзначено, що натепер у більшості цих країн пошук оптимальної моделі прокуратури не завершений. Від здобуття незалежності більш стабільними щодо модернізації правового статусу прокуратури та наближення до європейських стандартів є країни Балтії. У Естонії та Латвії (парламентські республіки) прокуратуру по суті виведено за межі конституційного інституту, натомість у Литві (змішана форма правління) інститут прокуратури посідає у конституційному полі більш чітке місце. Звернуто увагу, що реформування прокуратури у більшості країн відбувається на різних методологічних орієнтирах. У Росії та Білорусі збережена модель «сильної» прокуратури загальнонаглядового типу радянського зразка. Схожі моделі прокуратури функціонують у Азербайджані, Казахста- ні, Таджикистані, Узбекистані (президентські системи правління пострадянського типу). Їх характерними особли- востями є: жорстка централізація і підпорядкованість президентській владі організаційної структури прокуратури та переважно загальнонаглядовий тип. Зміни у конституційно-правовому статусі прокуратури у Молдові, Вірменії, Грузії свідчать про значне наближення в них до європейських стандартів прокуратури та демократизацію їх полі- тико-правових систем. У висновках констатовано, що з погляду виконуваних прокуратурою функцій, визначених у конституціях та спеціальних законах, на теренах колишнього СРСР за загальним правилом органи прокуратури реалізують функцію кримінального переслідування. Функція загального нагляду реалізується прокуратурою у цен- тралізованих президентських країнах, Білорусі, Росії, республіках Середньої Азії – Казахстані, Киргизстані, Таджи- кистані, Туркменістані, Узбекистані. Модернізація інституту прокуратури на теренах колишнього СРСР відбува- ється не лише на основі трансформації всієї державної організації, а значною мірою на основі відповідного рівня правової культури, політичних, етносоціальних, моральних та ін. традицій та задач, що ставляться суспільством на відповідному етапі свого розвитку. Трансформація моделі прокуратури як конституційного інституту загалом залежить від потреб забезпечення системи поділу влади та стримувань і противаг. Модель інституту прокуратури в парламентських республіках (країни Балтії – Естонія, Латвія) можна охарактеризувати як гнучку, оскільки в таких країнах немає необхідності в конструюванні та визначенні функцій цього органу в конституційних актах. Такі орга- ни реалізують свою компетенцію у взаємозв’язку з органами всіх гілок державної влади. Характерною особливістю прокуратури в державах з президентськими системами пострадянського типу (Росія, Білорусь, республіки Серед- ньої Азії) є: жорстка централізація і підпорядкованість президентській владі організаційної структури та переважно загальнонаглядовий тип, а також чітко визнаний конституційний статус. Загалом, у системах правління змішаного типу інститут прокуратури, як правило, об’єктивується в конституційних актах, таким чином, конституційний ста- тус прокуратури слугує своєрідною гарантією балансу між органами всіх гілок державної влади.

ВИБІР ЗАСТОСОВУВАНОГО МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА СТОРОНАМИ ДО СУТІ СПОРУ

Юлія Кабрера

аспірантка кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства
Міжнародний гуманітарний університет (Одеса, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-7357-1491

Anotation. Пройшовши тривалий еволюційний шлях, автономія волі у виборі матеріального права до суті спору у міжнародному комерційному арбітражі набула майже необмеженого характеру. Це означає, що за її допо- могою сторони мають можливість обирати будь-яку систему права, яку завгодно правову норму чи навіть їх ком- бінацію. Спектр у виборі норм матеріального права до суті спору широкий, різноманітний і практично невичерп- ний. Це може бути національне право будь-якої країни або доктрина загального принципу, різні стабілізаційні застереження, нейтральний закон, використання декількох законів до різних частин контракту – депесаж, транс- національне право, торгові звичаї. Більше того, сторони навіть можуть окремо обрати не саме матеріальне право, а тільки метод його обрання для арбітрів, щоб останні детермінували таке право до суті спору.
Keywords: Пройшовши тривалий еволюційний шлях, автономія волі у виборі матеріального права до суті спору у міжнародному комерційному арбітражі набула майже необмеженого характеру. Це означає, що за її допо- могою сторони мають можливість обирати будь-яку систему права, яку завгодно правову норму чи навіть їх ком- бінацію. Спектр у виборі норм матеріального права до суті спору широкий, різноманітний і практично невичерп- ний. Це може бути національне право будь-якої країни або доктрина загального принципу, різні стабілізаційні застереження, нейтральний закон, використання декількох законів до різних частин контракту – депесаж, транс- національне право, торгові звичаї. Більше того, сторони навіть можуть окремо обрати не саме матеріальне право, а тільки метод його обрання для арбітрів, щоб останні детермінували таке право до суті спору.

ПЕРЕХОВУВАННЯ ПІДОЗРЮВАНОГО ВІД ОРГАНІВ СЛІДСТВА ТА СУДУ ЯК УМОВА ЗДІЙСНЕННЯ СПЕЦІАЛЬНОГО ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ (IN ABSENTIA)

Олексій Калінніков

адвокат, аспірант кафедри кримінального процесу
Національна академія внутрішніх справ (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-4337-833X

Anotation. У статті проаналізовано переховування підозрюваного від органів слідства та суду з метою ухи- лення від кримінальної відповідальності як обов’язкову умову здійснення спеціального досудового розсліду- вання (in absentia). Здійснено аналіз положень кримінального процесуального законодавства України та судової практики. Встановлено проблеми правозастосування наведеної правової категорії та надано пропозиції щодо усунення законодавчих прогалин у правовому регулюванні інституту спеціального досудового розслідування (in absentia). За результатами здійсненого дослідження сформульовано висновки: 1) переховування підозрюва- ного від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності є обов’язковою умовою здійснення спеціального досудового розслідування (in absentia); 2) питання невизначеності поняття «перехо- вування від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності як умови спеціаль- ного досудового розслідування» призводить до проблем у правозастосуванні інституту in absentia; 3) єдиним шляхом вирішення наведеної проблеми є внесення певних змін до КПК України з використанням напрацювань науковців і судової практики, що необхідно для подальшого реформування інституту in absentia в Україні для приведення його у відповідність до високих стандартів країн Європи.
Keywords: У статті проаналізовано переховування підозрюваного від органів слідства та суду з метою ухи- лення від кримінальної відповідальності як обов’язкову умову здійснення спеціального досудового розсліду- вання (in absentia). Здійснено аналіз положень кримінального процесуального законодавства України та судової практики. Встановлено проблеми правозастосування наведеної правової категорії та надано пропозиції щодо усунення законодавчих прогалин у правовому регулюванні інституту спеціального досудового розслідування (in absentia). За результатами здійсненого дослідження сформульовано висновки: 1) переховування підозрюва- ного від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності є обов’язковою умовою здійснення спеціального досудового розслідування (in absentia); 2) питання невизначеності поняття «перехо- вування від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності як умови спеціаль- ного досудового розслідування» призводить до проблем у правозастосуванні інституту in absentia; 3) єдиним шляхом вирішення наведеної проблеми є внесення певних змін до КПК України з використанням напрацювань науковців і судової практики, що необхідно для подальшого реформування інституту in absentia в Україні для приведення його у відповідність до високих стандартів країн Європи.

ДО ПИТАННЯ ПРО СУБ’ЄКТІВ ЗЛОЧИНІВ, ЩО ПОСЯГАЮТЬ НА ПРОФЕСІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Олег Кирбят’єв

кандидат юридичних наук, докторант
Національна академія внутрішніх справ (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-6949-7049

Anotation. У статті досліджено ознаки суб’єктів злочинів, що посягають на професійну діяльність працівників правоохоронних органів. Встановлено, що суб’єктом кримінальних правопорушень, що посягають на професій- ну діяльність працівників правоохоронних органів, залежно від конкретного виду злочину або кримінального проступку, можуть бути такі категорії осіб: 1) фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення та якій до вчинення цього суспільно небезпечного діяння виповнилося 16 років – для кримінальних правопо- рушень, передбачених ст.ст. 342, 343, ч. 1 ст. 345, ч. 4 ст. 345, ч. 1 ст. 347 КК України; 2) фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення віком від 14 років – для злочинів, передбачених ч.ч. 2–3 ст. 345 КК України, ч. 2 ст. 347, ст.ст. 348–349 КК України; 3) фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наста- вати кримінальна відповідальність, кримінальне правопорушення, суб’єктом якого може бути лише службова особа (ч. 2 ст. 343 КК України – у разі вчинення кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 343 КК України, службовою особою з використанням свого службового становища).
Keywords: У статті досліджено ознаки суб’єктів злочинів, що посягають на професійну діяльність працівників правоохоронних органів. Встановлено, що суб’єктом кримінальних правопорушень, що посягають на професій- ну діяльність працівників правоохоронних органів, залежно від конкретного виду злочину або кримінального проступку, можуть бути такі категорії осіб: 1) фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення та якій до вчинення цього суспільно небезпечного діяння виповнилося 16 років – для кримінальних правопо- рушень, передбачених ст.ст. 342, 343, ч. 1 ст. 345, ч. 4 ст. 345, ч. 1 ст. 347 КК України; 2) фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення віком від 14 років – для злочинів, передбачених ч.ч. 2–3 ст. 345 КК України, ч. 2 ст. 347, ст.ст. 348–349 КК України; 3) фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наста- вати кримінальна відповідальність, кримінальне правопорушення, суб’єктом якого може бути лише службова особа (ч. 2 ст. 343 КК України – у разі вчинення кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 343 КК України, службовою особою з використанням свого службового становища).

ХАРАКТЕРИСТИКА ТРУДОВОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ТА ЇЇ ЕЛЕМЕНТИ

Богдан Корольчук

аспірант
Харківський національний університет внутрішніх справ (Харків, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-3277-4986

Anotation. Стаття присвячена дослідженню трудової правосуб’єктності поліцейських на основі характеристи- ки елементів цієї правової конструкції. Правосуб’єктність поліцейського має юридичні та соціальні властивості, які перебувають у взаємозв’язку, адже юридичні властивості, визначені нормативно, є результатом соціального запиту суспільства на встановлення законодавством вимог до осіб, котрі мають намір реалізовувати своє при- родне право на працю в органах Національної поліції. Відстоюється думка, що трудова правосуб’єктність полі- цейських, відповідаючи на питання про правові можливості особи вступити на службу, вказує також і на особ- ливості правового регулювання праці поліцейських. Службово-трудові відносини, будучи різновидом трудових правовідносин, підтверджують необхідність спеціального правового регулювання праці поліцейських і зумовлю- ють встановлення додаткових умов для прийняття на роботу в органи Національної поліції на основі державної політики у сфері праці. Обґрунтовується, що ключовими елементами трудової правосуб’єктності поліцейського є: громадянство України; досягнення 18-річного віку; наявність повної загальної середньої освіти; володіння дер- жавною мовою; стан здоров’я, а саме відсутність захворювань, визначених у відповідному Переліку; фізична підготовка; бездоганна репутація; політична нейтральність. Стверджується, що поліцейські мають спеціальну трудову правосуб’єктність, і це повною мірою відповідає нормативним засадам правового регулювання праці на основі «єдності та диференціації». Зроблено висновок, що з огляду на спеціальну трудову правосуб’єктність поліцейських закономірною є подальша правова диференціація умов їхньої праці та визначення специфічних службово-трудових обов’язків, що у сукупності істотно впливає на правове становище поліцейського у процесі реалізації його права на працю на посадах в органах Національної поліції та поліцейських підрозділах.
Keywords: Стаття присвячена дослідженню трудової правосуб’єктності поліцейських на основі характеристи- ки елементів цієї правової конструкції. Правосуб’єктність поліцейського має юридичні та соціальні властивості, які перебувають у взаємозв’язку, адже юридичні властивості, визначені нормативно, є результатом соціального запиту суспільства на встановлення законодавством вимог до осіб, котрі мають намір реалізовувати своє при- родне право на працю в органах Національної поліції. Відстоюється думка, що трудова правосуб’єктність полі- цейських, відповідаючи на питання про правові можливості особи вступити на службу, вказує також і на особ- ливості правового регулювання праці поліцейських. Службово-трудові відносини, будучи різновидом трудових правовідносин, підтверджують необхідність спеціального правового регулювання праці поліцейських і зумовлю- ють встановлення додаткових умов для прийняття на роботу в органи Національної поліції на основі державної політики у сфері праці. Обґрунтовується, що ключовими елементами трудової правосуб’єктності поліцейського є: громадянство України; досягнення 18-річного віку; наявність повної загальної середньої освіти; володіння дер- жавною мовою; стан здоров’я, а саме відсутність захворювань, визначених у відповідному Переліку; фізична підготовка; бездоганна репутація; політична нейтральність. Стверджується, що поліцейські мають спеціальну трудову правосуб’єктність, і це повною мірою відповідає нормативним засадам правового регулювання праці на основі «єдності та диференціації». Зроблено висновок, що з огляду на спеціальну трудову правосуб’єктність поліцейських закономірною є подальша правова диференціація умов їхньої праці та визначення специфічних службово-трудових обов’язків, що у сукупності істотно впливає на правове становище поліцейського у процесі реалізації його права на працю на посадах в органах Національної поліції та поліцейських підрозділах.

ОСОБЛИВОСТІ ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕФОРМ В ОРГАНАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ

Михайло Кочеров

старший викладач кафедри адміністративного права
Міжрегіональна Академія управління персоналом (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0001-8687-8604

Anotation. У статті автор досліджує інформаційно-аналітичне забезпечення реформ в органах поліції. Також положення статті містять аналіз законодавства щодо інформаційно-аналітичного забезпечення реформ в орга- нах поліції. Автор зазначає, що інформаційно-аналітичне забезпечення реформ в органах поліції безпосередньо пов’язане зі збором, систематизацією, аналізом, перерозподілом інформації, та робить висновок, що ці процеси дозволяють виділити таку діяльність у самостійний напрям роботи поліції.
Keywords: У статті автор досліджує інформаційно-аналітичне забезпечення реформ в органах поліції. Також положення статті містять аналіз законодавства щодо інформаційно-аналітичного забезпечення реформ в орга- нах поліції. Автор зазначає, що інформаційно-аналітичне забезпечення реформ в органах поліції безпосередньо пов’язане зі збором, систематизацією, аналізом, перерозподілом інформації, та робить висновок, що ці процеси дозволяють виділити таку діяльність у самостійний напрям роботи поліції.

ДІЯЛЬНІСТЬ ПРОКУРОРА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ПІСЛЯ НАПРАВЛЕННЯ ОБВИНУВАЛЬНОГО АКТА З ПІДПИСАНОЮ УГОДОЮ ДО СУДУ

Віктор Кощинець, Євгеній Наливайко

Віктор Кощинець. Доктор юридичних наук, доцент (Київ, Україна)
Євгеній Наливайко. Кандидат юридичних наук (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-3694-4586, ORCID ID: 0000-0002-7597-8762

Anotation. Інститут угод – це порівняно новий інститут в українському законодавстві, саме тому йому приді- ляється увага багатьма науковцями, він активно розвивається й адаптується до правової свідомості нашого сус- пільства. Водночас він ще реалізується не повною мірою та потребує вдосконалення. Отже, у статті досліджується питання діяльності прокурора у кримінальному провадженні після направлення обвинувального акта з підписа- ною угодою до суду. Зокрема, приділяється увага участі прокурора у підготовчому судовому засіданні під час роз- гляду судом питання можливості укладання угоди. Виокремлюються особливості розгляду порівняно із загальним порядком підготовчого провадження (розглядаються питання добровільності укладання угоди, недотримання умов угоди та ін.). Аналізується звуження процесуальних прав у сторін укладання угоди та на основі чинного націо- нального законодавства і практики Європейського Суду з прав людини пропонується висновок щодо можливості обмеження оскарження вироку суду на підставі угоди в разі дотримання процесуальних норм, які регламентуються у ст. 474 КПК України. Порівнюється процесуальна діяльність прокурора під час застосування інституту угод із про- цесуальним законодавством Республіки Молдова, на підставі чого підкреслюється позитивний досвід і можливість запозичення деяких норм у процесуальне законодавство України, необхідність запровадження найближчим часом інституту медіації. Розглядається процесуальна діяльність прокурора у разі недотримання засудженим умов угоди, можливості прокурора щодо обґрунтування необхідності скасування вироку суду, яким затверджена угода. Наведені проблемні питання з цього приводу, зокрема щодо доведення порушення засудженим умов співпраці та відшкоду- вання матеріальних збитків чи несплати штрафу в установлений за умовами угоди строк. Підкреслено важливість конкретизації умов співпраці, з обумовленням конкретних дій засудженого, строків їх початку та закінчення, тобто необхідності відображення сутності співпраці у змістовому навантаженні.
Keywords: Інститут угод – це порівняно новий інститут в українському законодавстві, саме тому йому приді- ляється увага багатьма науковцями, він активно розвивається й адаптується до правової свідомості нашого сус- пільства. Водночас він ще реалізується не повною мірою та потребує вдосконалення. Отже, у статті досліджується питання діяльності прокурора у кримінальному провадженні після направлення обвинувального акта з підписа- ною угодою до суду. Зокрема, приділяється увага участі прокурора у підготовчому судовому засіданні під час роз- гляду судом питання можливості укладання угоди. Виокремлюються особливості розгляду порівняно із загальним порядком підготовчого провадження (розглядаються питання добровільності укладання угоди, недотримання умов угоди та ін.). Аналізується звуження процесуальних прав у сторін укладання угоди та на основі чинного націо- нального законодавства і практики Європейського Суду з прав людини пропонується висновок щодо можливості обмеження оскарження вироку суду на підставі угоди в разі дотримання процесуальних норм, які регламентуються у ст. 474 КПК України. Порівнюється процесуальна діяльність прокурора під час застосування інституту угод із про- цесуальним законодавством Республіки Молдова, на підставі чого підкреслюється позитивний досвід і можливість запозичення деяких норм у процесуальне законодавство України, необхідність запровадження найближчим часом інституту медіації. Розглядається процесуальна діяльність прокурора у разі недотримання засудженим умов угоди, можливості прокурора щодо обґрунтування необхідності скасування вироку суду, яким затверджена угода. Наведені проблемні питання з цього приводу, зокрема щодо доведення порушення засудженим умов співпраці та відшкоду- вання матеріальних збитків чи несплати штрафу в установлений за умовами угоди строк. Підкреслено важливість конкретизації умов співпраці, з обумовленням конкретних дій засудженого, строків їх початку та закінчення, тобто необхідності відображення сутності співпраці у змістовому навантаженні.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ОБ’ЄКТІВ КРИТИЧНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ В УКРАЇНІ

Вячеслав Крикун

кандидат юридичних наук, доцент кафедри правоохоронної діяльності та поліціїстики
Харківського національного університету внутрішніх справ (Харків, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-5722-8968

Anotation. У статті наголошено, що окрему й найчисельнішу групу нормативно-правових актів, на основі яких здійснюється правове забезпечення функціонування механізму захисту об’єктів критичної інфраструкту- ри, становлять акти підзаконного характеру. Саме в положеннях підзаконних нормативно-правових актів най- більш сконцентровано норми адміністративного права. Наголошено, що адміністративне правове регулювання функціонування механізму захисту об’єктів критичної інфраструктури посідає особливе місце в межах правового забезпечення цієї сфери суспільних відносин. Розглянуто позиції вчених-правознавців щодо трактування терміна «адміністративно-правове регулювання». Встановлено, що особливе місце адміністративно-правового регулю- вання у здійсненні правового забезпечення функціонування механізму захисту об’єктів критичної інфраструкту- ри зумовлено специфікою норм адміністративного права, за допомогою яких і здійснюється таке регулювання. По-перше, ці норми пронизують майже всі суспільні відносини, а отже, мають свій вплив не тільки на дослі- джувані, а й на суміжні суспільні відносини. По-друге, у своїй більшості адміністративно-правове регулювання здійснюється за допомогою підзаконних нормативно-правових актів, що є найчисельнішими серед тих, на основі яких здійснюється правове забезпечення функціонування механізму захисту об’єктів критичної інфраструктури. Відзначено, що, будучи складовою частиною системи нормативно-правового регулювання відповідної сфери сус- пільних відносин, підзаконні нормативно-правові акти у своїй сукупності також утворюють своєрідну систему правового регулювання із характерними для неї складниками – окремо взятими актами – та способом їх зв’язку – юридичної сили. Здійснено аналіз окремо взятих підзаконних нормативно-правових актів, на основі яких здій- снюється правове забезпечення функціонування механізму захисту об’єктів критичної інфраструктури, зокрема актів Президента України, Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади.
Keywords: У статті наголошено, що окрему й найчисельнішу групу нормативно-правових актів, на основі яких здійснюється правове забезпечення функціонування механізму захисту об’єктів критичної інфраструкту- ри, становлять акти підзаконного характеру. Саме в положеннях підзаконних нормативно-правових актів най- більш сконцентровано норми адміністративного права. Наголошено, що адміністративне правове регулювання функціонування механізму захисту об’єктів критичної інфраструктури посідає особливе місце в межах правового забезпечення цієї сфери суспільних відносин. Розглянуто позиції вчених-правознавців щодо трактування терміна «адміністративно-правове регулювання». Встановлено, що особливе місце адміністративно-правового регулю- вання у здійсненні правового забезпечення функціонування механізму захисту об’єктів критичної інфраструкту- ри зумовлено специфікою норм адміністративного права, за допомогою яких і здійснюється таке регулювання. По-перше, ці норми пронизують майже всі суспільні відносини, а отже, мають свій вплив не тільки на дослі- джувані, а й на суміжні суспільні відносини. По-друге, у своїй більшості адміністративно-правове регулювання здійснюється за допомогою підзаконних нормативно-правових актів, що є найчисельнішими серед тих, на основі яких здійснюється правове забезпечення функціонування механізму захисту об’єктів критичної інфраструктури. Відзначено, що, будучи складовою частиною системи нормативно-правового регулювання відповідної сфери сус- пільних відносин, підзаконні нормативно-правові акти у своїй сукупності також утворюють своєрідну систему правового регулювання із характерними для неї складниками – окремо взятими актами – та способом їх зв’язку – юридичної сили. Здійснено аналіз окремо взятих підзаконних нормативно-правових актів, на основі яких здій- снюється правове забезпечення функціонування механізму захисту об’єктів критичної інфраструктури, зокрема актів Президента України, Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МИТНИХ РЕЖИМІВ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ: ПОЗИТИВНИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Ростислав Лемеха

кандидат юридичних наук, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук
Запорізького національного університету (Запоріжжя, Україна)

ORCID ID: 0000-0001-9013-8318

Anotation. У науковій публікації досліджується сучасний стан правового регулювання митних режимів у Євро- пейському Союзі. Зазначається, що, враховуючи прагнення України набути повноправного членства в Європей- ському Союзі, адаптація національного законодавства до права ЄС є одним із основних завдань публічної адміні- страції. Підкреслюється важливість приведення норм митного права України у відповідність до норм і принципів права ЄС із метою розвитку міжнародної торгівлі та національної економіки. Методологія дослідження ґрунтується на органічному поєднанні філософських, загальнонаукових і спеціаль- но-юридичних методів. Серед останніх застосовуються методи порівняльного правознавства, юридичної догма- тики, статистики та методи юридичного моделювання. Відзначаються позитивні тенденції у процесі приведення національного митного законодавства у відповід- ність до норм і принципів права ЄС, виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європей- ським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, з іншої сторони. Проте виділяються і факти гальмування законодавчої діяльності у зазначеному напрямі. Перспективність подальшого дослідження цієї тематики зумовлена необхідністю наукового узагальнення результатів і проблемних питань адаптації національного законодавства до норм і принципів права ЄС, а також потребою формулювання конкретних пропозицій щодо внесення змін до чинного Митного кодексу України та інших законів у сфері правового регулювання митних режимів.
Keywords: У науковій публікації досліджується сучасний стан правового регулювання митних режимів у Євро- пейському Союзі. Зазначається, що, враховуючи прагнення України набути повноправного членства в Європей- ському Союзі, адаптація національного законодавства до права ЄС є одним із основних завдань публічної адміні- страції. Підкреслюється важливість приведення норм митного права України у відповідність до норм і принципів права ЄС із метою розвитку міжнародної торгівлі та національної економіки. Методологія дослідження ґрунтується на органічному поєднанні філософських, загальнонаукових і спеціаль- но-юридичних методів. Серед останніх застосовуються методи порівняльного правознавства, юридичної догма- тики, статистики та методи юридичного моделювання. Відзначаються позитивні тенденції у процесі приведення національного митного законодавства у відповід- ність до норм і принципів права ЄС, виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європей- ським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, з іншої сторони. Проте виділяються і факти гальмування законодавчої діяльності у зазначеному напрямі. Перспективність подальшого дослідження цієї тематики зумовлена необхідністю наукового узагальнення результатів і проблемних питань адаптації національного законодавства до норм і принципів права ЄС, а також потребою формулювання конкретних пропозицій щодо внесення змін до чинного Митного кодексу України та інших законів у сфері правового регулювання митних режимів.

ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД ТА ТЛУМАЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНИХ ПРАВОВИХ НОРМ

Владислав Ліпинський

кандидат юридичних наук, доцент, директор
Навчально-науковий інститут права та міжнародно-правових відносин Університету митної справи та фінансів (Дніпро, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-4373-3330

Anotation. За допомогою нормативно-догматичного та системного методів наукового пізнання як комплекс взаємопов’язаних загальнообов’язкових юридичних стандартів досліджуються закріплені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод гарантії справедливого судового розгляду з точки зору їх впливу на тлу- мачення адміністративно-деліктних правових норм. За підсумками дослідження обґрунтовується висновок про те, що одним з найбільш важливих завдань тлумачення адміністративно-деліктних правових норм у справах про адміністративні правопорушення із кримінально-правовою природою є забезпечення дотримання конвенційних гарантій справедливого судового розгляду, якими передбачено, зокрема: 1) змагальність судового розгляду та рів- ність його учасників, які вимагають того, щоб «кримінальне обвинувачення» під час адміністративно-деліктного судочинства підтримував прокурор або інша уповноважена посадова особа, а також того, щоб особа мала можли- вість ознайомитись з усіма матеріалами справи та можливість одержати докази за допомогою суду; 2) обґрунто- ваність судових рішень, що покладає на суд обов’язок оцінити доводи та докази особи, яка притягується до відпо- відальності, що можуть вплинути на висновок про її винуватість та адміністративно-деліктні наслідки вчиненого нею адміністративного правопорушення, керуючись при цьому стандартом доказування «поза розумним сумні- вом»; 3) непорушність свободи від самовикриття, що унеможливлює визнання прийнятними доказів, які особа, яка притягується до відповідальності, створила під примусом юридичного обов’язку та загрозою санкцій за його виконання; 4) дотримання презумпції невинуватості, яка передбачає насамперед покладення тягаря доказування на сторону обвинувачення, тлумачення будь-яких сумнівів на користь обвинуваченого; 5) надання особі, яка при- тягується до відповідальності, часу і можливостей, необхідних для підготовки захисту, який полягає, зокрема у ознайомленні з висунутими обвинуваченнями та наявними доказами, а також у їх належній оцінці та визначенні шляхів захисту від обвинувачення, у тому числі з використанням допомоги адвоката.
Keywords: За допомогою нормативно-догматичного та системного методів наукового пізнання як комплекс взаємопов’язаних загальнообов’язкових юридичних стандартів досліджуються закріплені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод гарантії справедливого судового розгляду з точки зору їх впливу на тлу- мачення адміністративно-деліктних правових норм. За підсумками дослідження обґрунтовується висновок про те, що одним з найбільш важливих завдань тлумачення адміністративно-деліктних правових норм у справах про адміністративні правопорушення із кримінально-правовою природою є забезпечення дотримання конвенційних гарантій справедливого судового розгляду, якими передбачено, зокрема: 1) змагальність судового розгляду та рів- ність його учасників, які вимагають того, щоб «кримінальне обвинувачення» під час адміністративно-деліктного судочинства підтримував прокурор або інша уповноважена посадова особа, а також того, щоб особа мала можли- вість ознайомитись з усіма матеріалами справи та можливість одержати докази за допомогою суду; 2) обґрунто- ваність судових рішень, що покладає на суд обов’язок оцінити доводи та докази особи, яка притягується до відпо- відальності, що можуть вплинути на висновок про її винуватість та адміністративно-деліктні наслідки вчиненого нею адміністративного правопорушення, керуючись при цьому стандартом доказування «поза розумним сумні- вом»; 3) непорушність свободи від самовикриття, що унеможливлює визнання прийнятними доказів, які особа, яка притягується до відповідальності, створила під примусом юридичного обов’язку та загрозою санкцій за його виконання; 4) дотримання презумпції невинуватості, яка передбачає насамперед покладення тягаря доказування на сторону обвинувачення, тлумачення будь-яких сумнівів на користь обвинуваченого; 5) надання особі, яка при- тягується до відповідальності, часу і можливостей, необхідних для підготовки захисту, який полягає, зокрема у ознайомленні з висунутими обвинуваченнями та наявними доказами, а також у їх належній оцінці та визначенні шляхів захисту від обвинувачення, у тому числі з використанням допомоги адвоката.

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ СПЕЦІАЛЬНОЇ КОНФІСКАЦІЇ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ТА В ОКРЕМИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВАХ

Анастасія Лукомська

аспірант кафедри кримінального процесу та криміналістики
Академії адвокатури України (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0001-9159-5553

Anotation. Визначення Україною свого вектору зовнішньополітичного розвитку на користь Європейського Союзу зумовило чимало процесів, серед яких і адаптація національного законодавства до європейських стандартів. Одним із кроків, спрямованих на адаптацію законодавства, стало законодавче закріплення інституту спеціальної конфіс- кації майна. Адаптація законодавства – це тривалий і кропіткий процес постійних змін, доповнень, неможливий без аналізу історичного досвіду регламентування та застосування спеціальної конфіскації. Дослідження генезису інституту спеціальної конфіскації дає змогу сформулювати основні принципи, які лежать в основі інституту. Аналіз історичного досвіду регламентування спеціальної конфіскації в окремих європейських державах дає змогу сфор- мулювати європейський концепт спеціальної конфіскації, що є необхідним елементом євроінтеграційного процесу.
Keywords: Визначення Україною свого вектору зовнішньополітичного розвитку на користь Європейського Союзу зумовило чимало процесів, серед яких і адаптація національного законодавства до європейських стандартів. Одним із кроків, спрямованих на адаптацію законодавства, стало законодавче закріплення інституту спеціальної конфіс- кації майна. Адаптація законодавства – це тривалий і кропіткий процес постійних змін, доповнень, неможливий без аналізу історичного досвіду регламентування та застосування спеціальної конфіскації. Дослідження генезису інституту спеціальної конфіскації дає змогу сформулювати основні принципи, які лежать в основі інституту. Аналіз історичного досвіду регламентування спеціальної конфіскації в окремих європейських державах дає змогу сфор- мулювати європейський концепт спеціальної конфіскації, що є необхідним елементом євроінтеграційного процесу.

РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН НА ВОЛИНІ У 1939 – 1941 pp. ЯК ЗАСІБ ЕКОНОМІЧНОГО ПОСЛАБЛЕННЯ СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ

Михайло Махаринець

аспірант кафедри історії держави та права
Національної академії внутрішніх справ (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-1478-1306

Anotation. У положеннях наукової статті автор аналізує вплив і наслідки правової регламентації земельних відно- син, яку здійснювала радянська влада стосовно індивідуальних селянських господарств на Волині у 1939-1941 роках. Використано таку систему методів наукового пізнання: формальну логіку, а також емпіричний, порівняльний і джерелознавчий методи з метою детального з’ясування змісту досліджуваних питань, метод системного ана- лізу – для узагальнення особливостей правового регулювання земельних відносин. Аналіз статистичних даних здійснювався на основі методів зіставлення паралельних даних та аналітичних групувань. Мета статті – на основі аналізу організаційно-правових засад діяльності радянської держави як учасника земельних відносин спростувати пануючу в науковій літературі тезу про передачу переважної більшості кон- фіскованої у 1939-1941 роках поміщицької та церковної землі малоземельним і безземельним селянам з метою покращення їх матеріального добробуту та встановлення соціальної справедливості. У результаті аграрних трансформацій у 1939-1941 роках на Волині малоземельним і безземельним селянам було передано не досить конфіскованої землі для ведення самоокупного господарства, а середняцькі господарства через відчуження землі, яка виходила поза встановлені радянською владою граничні норми індивідуального землекорис- тування, було перетворено в економічно слабкі. Заходи радянської влади у сфері правового регулювання земельних відносин переслідували мету не встановити соціальну справедливість і покращити добробут сільського населення, а за допомогою суворої регламентації та посилення державного контролю земельних відносин перетворити біль- шість індивідуальних селянських господарств в економічно слабкі, які не зможуть вистояти перед зростаючим тяга- рем державних податків. Більшість конфіскованої землі перейшла не до селянських господарств, а до радянської держави через її суб’єкти господарювання – новостворені колгоспи і радгоспи, а також державний земельний фонд.
Keywords: У положеннях наукової статті автор аналізує вплив і наслідки правової регламентації земельних відно- син, яку здійснювала радянська влада стосовно індивідуальних селянських господарств на Волині у 1939-1941 роках. Використано таку систему методів наукового пізнання: формальну логіку, а також емпіричний, порівняльний і джерелознавчий методи з метою детального з’ясування змісту досліджуваних питань, метод системного ана- лізу – для узагальнення особливостей правового регулювання земельних відносин. Аналіз статистичних даних здійснювався на основі методів зіставлення паралельних даних та аналітичних групувань. Мета статті – на основі аналізу організаційно-правових засад діяльності радянської держави як учасника земельних відносин спростувати пануючу в науковій літературі тезу про передачу переважної більшості кон- фіскованої у 1939-1941 роках поміщицької та церковної землі малоземельним і безземельним селянам з метою покращення їх матеріального добробуту та встановлення соціальної справедливості. У результаті аграрних трансформацій у 1939-1941 роках на Волині малоземельним і безземельним селянам було передано не досить конфіскованої землі для ведення самоокупного господарства, а середняцькі господарства через відчуження землі, яка виходила поза встановлені радянською владою граничні норми індивідуального землекорис- тування, було перетворено в економічно слабкі. Заходи радянської влади у сфері правового регулювання земельних відносин переслідували мету не встановити соціальну справедливість і покращити добробут сільського населення, а за допомогою суворої регламентації та посилення державного контролю земельних відносин перетворити біль- шість індивідуальних селянських господарств в економічно слабкі, які не зможуть вистояти перед зростаючим тяга- рем державних податків. Більшість конфіскованої землі перейшла не до селянських господарств, а до радянської держави через її суб’єкти господарювання – новостворені колгоспи і радгоспи, а також державний земельний фонд.

СИНЕРГІЯ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ВІДНОСИНИ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ПІД ЧАС ДОПИТУ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПОТЕРПІЛОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ УКРАЇНИ

Оксана Мельник, Мирослав Попович

Оксана Мельник. Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ (Київ, Україна)
Мирослав Попович. Завідувач криміналістичної лабораторії імені Ганса Гросса Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (Чернівці, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-1805-830X, ORCID ID: 0000-0003-4807-6621

Anotation. Стаття присвячена комплексному дослідженню поняття «допиту неповнолітнього потерпілого» у кримінальному провадженні України в умовах сьогодення. Акцентовано увагу на синергії та її впливі на кримі- нальні процесуальні відносини, що виникають під час допиту дитини. Визначено високе аксіологічне значення комплексного підходу для вирішення проблеми ефективного допиту в умовах сьогодення, насамперед під час розповсюдження по всьому світові Covid-19. Зроблено висновок, що, враховуючи пріоритетність прав дітей у кримінальному провадженні, за допомогою спеціального обладнання приміщення необхідно створити у дитини почуття фізичної та психологічної безпеки, зменшити можливу її психічну травматизацію під час проведення слідчих (розшукових) і процесуальних дій. З питань правосуддя у справах, пов’язаних із участю дітей-жертв і свідків злочинів, в яких проголошуються права дітей, на застосування процедур, що є дружніми до дітей, у тому числі шляхом забезпечення наявності кім- нат для проведення опитувань, призначених спеціально для дітей, створення у тій же місцевості міждисциплінар- них служб для дітей-жертв, пристосування судових приміщень до інтересів дітей-свідків, встановлення перерв у процесі дачі дитиною показань, встановлення строків слухань у такий час дня, який відповідає віку та ступеню зрілості дитини, а також створення належної системи повідомлень, що забезпечує виклик дитини в суд тільки у разі необхідності, вжиття інших заходів, які полегшують процес дачі дитиною показань.
Keywords: Стаття присвячена комплексному дослідженню поняття «допиту неповнолітнього потерпілого» у кримінальному провадженні України в умовах сьогодення. Акцентовано увагу на синергії та її впливі на кримі- нальні процесуальні відносини, що виникають під час допиту дитини. Визначено високе аксіологічне значення комплексного підходу для вирішення проблеми ефективного допиту в умовах сьогодення, насамперед під час розповсюдження по всьому світові Covid-19. Зроблено висновок, що, враховуючи пріоритетність прав дітей у кримінальному провадженні, за допомогою спеціального обладнання приміщення необхідно створити у дитини почуття фізичної та психологічної безпеки, зменшити можливу її психічну травматизацію під час проведення слідчих (розшукових) і процесуальних дій. З питань правосуддя у справах, пов’язаних із участю дітей-жертв і свідків злочинів, в яких проголошуються права дітей, на застосування процедур, що є дружніми до дітей, у тому числі шляхом забезпечення наявності кім- нат для проведення опитувань, призначених спеціально для дітей, створення у тій же місцевості міждисциплінар- них служб для дітей-жертв, пристосування судових приміщень до інтересів дітей-свідків, встановлення перерв у процесі дачі дитиною показань, встановлення строків слухань у такий час дня, який відповідає віку та ступеню зрілості дитини, а також створення належної системи повідомлень, що забезпечує виклик дитини в суд тільки у разі необхідності, вжиття інших заходів, які полегшують процес дачі дитиною показань.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОПІКУНІВ ТА ПІКЛУВАЛЬНИКІВ ПОВНОЛІТНІХ ОСІБ В УКРАЇНІ ЗА ПОРУШЕННЯ СВОЇХ ОБОВ’ЯЗКІВ

Михайло Мерцалов

аспірант кафедри цивільного, трудового та господарського права
Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара (Дніпро, Україна)

ORCID ID: 0000-0001-6756-9494

Anotation. Автор статті проводить аналіз законодавства України щодо відповідальності опікунів недієздатних осіб та піклувальників обмежено дієздатних осіб за порушення своїх обов’язків. Також проаналізовано статис- тичні дані правоохоронних органів щодо вчинення таких кримінальних правопорушень як злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, та зловживання опікунськими правами. Встановлено зв’язок вживання у нормах права оціночних понять, відсутності в законодавстві кваліфікую- чих норм щодо дій опікунів та піклувальників відносно повнолітніх підопічних, які не передбачають тяжких наслідків за невиконання або неналежне виконання ними своїх повноважень. Надано пропозиції щодо вирішення виявлених дослідженням недоліків, зокрема запропоновано доповнити Кодекс України про адміністративні пра- вопорушення новою статтею.
Keywords: Автор статті проводить аналіз законодавства України щодо відповідальності опікунів недієздатних осіб та піклувальників обмежено дієздатних осіб за порушення своїх обов’язків. Також проаналізовано статис- тичні дані правоохоронних органів щодо вчинення таких кримінальних правопорушень як злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, та зловживання опікунськими правами. Встановлено зв’язок вживання у нормах права оціночних понять, відсутності в законодавстві кваліфікую- чих норм щодо дій опікунів та піклувальників відносно повнолітніх підопічних, які не передбачають тяжких наслідків за невиконання або неналежне виконання ними своїх повноважень. Надано пропозиції щодо вирішення виявлених дослідженням недоліків, зокрема запропоновано доповнити Кодекс України про адміністративні пра- вопорушення новою статтею.

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ СУДДІ ВИЩОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Олександр Мєняйлов

аспірант кафедри адміністративного права
ПВНЗ «Університет сучасних знань» (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-7877-305Х

Anotation. У статті проаналізовано особливості та проблеми визначення адміністративно-правового статусу судді Вищого антикорупційного суду (далі – ВАКС) України з точки зору конкретних вимог до такої особи, які не ідентичні вимогам до інших суддів. Чинне законодавство передбачає спеціальні повноваження суддів ВАКС, які розкриваються на законодавчому рівні через інститут підсудності. Проведений аналіз чинних нормативно-правових актів дозволив встановити наявність невідповідностей між підсуд- ністю ВАКС і підсудністю антикорупційних органів, що знижує ефективність їх функціонування та «розмиває» розумін- ня його адміністративно-правового статусу. Проведене дослідження виявило дублювання правових норм у положеннях закону про спеціальну підготовку суддів з метою підвищення їх компетенції. Обґрунтовано необхідність посилення ролі Громадської ради міжнародних експертів (далі – Рада) як важливого елементу механізму відбору суддів ВАКС. Визначені проблемні питання пропонується вирішити методом приведення підсудності у відповідність шляхом внесення змін до існуючих положень нормативно-правових актів, а саме до статті 33 Кримінально-процесуального кодексу України; до статті 12 Закону України «Про Вищий антикорупційний суд» відповідно до Закону «Про судо- устрій і статус суддів». Водночас посилення ролі Громадської ради міжнародних експертів є доцільним шляхом як удосконалення процедури її формування, так і запровадження окремого етапу співбесіди кандидата з членами Ради.
Keywords: У статті проаналізовано особливості та проблеми визначення адміністративно-правового статусу судді Вищого антикорупційного суду (далі – ВАКС) України з точки зору конкретних вимог до такої особи, які не ідентичні вимогам до інших суддів. Чинне законодавство передбачає спеціальні повноваження суддів ВАКС, які розкриваються на законодавчому рівні через інститут підсудності. Проведений аналіз чинних нормативно-правових актів дозволив встановити наявність невідповідностей між підсуд- ністю ВАКС і підсудністю антикорупційних органів, що знижує ефективність їх функціонування та «розмиває» розумін- ня його адміністративно-правового статусу. Проведене дослідження виявило дублювання правових норм у положеннях закону про спеціальну підготовку суддів з метою підвищення їх компетенції. Обґрунтовано необхідність посилення ролі Громадської ради міжнародних експертів (далі – Рада) як важливого елементу механізму відбору суддів ВАКС. Визначені проблемні питання пропонується вирішити методом приведення підсудності у відповідність шляхом внесення змін до існуючих положень нормативно-правових актів, а саме до статті 33 Кримінально-процесуального кодексу України; до статті 12 Закону України «Про Вищий антикорупційний суд» відповідно до Закону «Про судо- устрій і статус суддів». Водночас посилення ролі Громадської ради міжнародних експертів є доцільним шляхом як удосконалення процедури її формування, так і запровадження окремого етапу співбесіди кандидата з членами Ради.

ВПЛИВ ПОЗИТИВНОГО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ НА СТАН ЗАДОВОЛЕННЯ ЛЮДСЬКИХ ПОТРЕБ ТА ІНТЕРЕСІВ

Анна Наконечна

асистент кафедри теорії та філософії права
Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, Україна)

ORCID ID: 0000-0003-0622-9386

Anotation. У статті проаналізовано питання щодо форм впливу позитивного правового регулювання на стан задоволення людських потреб та інтересів, а саме: а) прямої, яка стосується власне правових потреб. Вона полягає у тому, що за допомогою тих чи інших юри- дичних засобів такі потреби (інтереси) можуть бути задоволені повністю (стовідсотково); б) опосередкованої, яка стосується всіх інших потреб та полягає у сприянні задоволенню людських потреб та інтересів за допомогою різноманітних юридичних засобів. Окрім цього розглянуто основні напрями опосередкованого впливу правового регулювання на стан задоволен- ня людських потреб та інтересів: 1) позначальний (опредметнюючий) (окреслення змісту людських потреб та інтересів); 2) орієнтаційний (вказівка людині на те, які засоби та в якій послідовності їй варто використовувати для задо- волення потреб та інтересів); 3) співвимірний (вплив на формування ієрархії потреб та інтересів відповідно до їх значущості для суб’єкта); 4) розподільчий (слугує одним із засобів розподілу основних соціальних благ); 5) охоронний (регламентація діяльності з охорони та захисту цінностей, а в разі їх пошкодження або знищення встановлення порядку їх відновлення). Наголошено, що рівень реалізації таким регулюванням вказаних напрямів опосередкованого впливу залежить від низки обставин, серед яких вирішальну роль відіграє його соціальна сутність: саме зацікавленістю домінуючої частини суспільства, чию волю зазвичай виражає таке правове регулювання (а іноді й зацікавленістю усього суспільства), у відповідних цінностях зумовлюється те, яким чином держава застосовує своє право як інструмент (засобів розподілу і захисту останніх).
Keywords: У статті проаналізовано питання щодо форм впливу позитивного правового регулювання на стан задоволення людських потреб та інтересів, а саме: а) прямої, яка стосується власне правових потреб. Вона полягає у тому, що за допомогою тих чи інших юри- дичних засобів такі потреби (інтереси) можуть бути задоволені повністю (стовідсотково); б) опосередкованої, яка стосується всіх інших потреб та полягає у сприянні задоволенню людських потреб та інтересів за допомогою різноманітних юридичних засобів. Окрім цього розглянуто основні напрями опосередкованого впливу правового регулювання на стан задоволен- ня людських потреб та інтересів: 1) позначальний (опредметнюючий) (окреслення змісту людських потреб та інтересів); 2) орієнтаційний (вказівка людині на те, які засоби та в якій послідовності їй варто використовувати для задо- волення потреб та інтересів); 3) співвимірний (вплив на формування ієрархії потреб та інтересів відповідно до їх значущості для суб’єкта); 4) розподільчий (слугує одним із засобів розподілу основних соціальних благ); 5) охоронний (регламентація діяльності з охорони та захисту цінностей, а в разі їх пошкодження або знищення встановлення порядку їх відновлення). Наголошено, що рівень реалізації таким регулюванням вказаних напрямів опосередкованого впливу залежить від низки обставин, серед яких вирішальну роль відіграє його соціальна сутність: саме зацікавленістю домінуючої частини суспільства, чию волю зазвичай виражає таке правове регулювання (а іноді й зацікавленістю усього суспільства), у відповідних цінностях зумовлюється те, яким чином держава застосовує своє право як інструмент (засобів розподілу і захисту останніх).

МІСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ МІСТ У СЕРЕДНЬОВІЧЧІ

Віталій Нестор

кандидат юридичних наук

ORCID ID: 0000-0002-8194-1392

Anotation. Метою статті є дослідити міське самоврядування за часів середньовіччя та сформулювати висно- вки і пропозиції, які стануть у нагоді під час аналізу сучасного стану самоуправління у містах України. Завдан- нями, спрямованими на досягнення цієї мети, є проаналізувати позиції сучасних українських вчених щодо магдебурзького права. Дослідження побудоване на основі превалювання історичного методу. Також застосовуються такі методи, при- таманні юридичній науці: аналіз, синтез, індукція, дедукція. У процесі проведення дослідження автор спирався на герменевтичний та аксіологічний підходи до вибраної проблематики. Варто наголосити на важливих для дослі- дження сучасного стану самоуправління міст в Україні положеннях: a) у кожному місці самоврядування було унікальним, унікальність зумовлювалась особливостями, потребами міста; b) у кожному місті самоврядування було самодостатнім із точки зору наявності представницьких органів, їхніх виконавчих органів (посадової особи з виконавчими функціями), а також судових органів. Нарешті, варто підкреслити – далеко не усі міста на території сучасної України мали права організовува- ти самоврядування відповідно до грамот, виданих у межах магдебурзького чи хелмінського права. Такі грамоти отримували лише найбільш значні за обсягом населення чи за своїми політичними, економічними тощо функці- ями міста. Невеликі міста, які не мали відповідних грамот, застосовували менш складну систему міського само- врядування. Як правило, вона охоплювала колегіальний представницький орган (на зразок ради), його керівника (на зразок бургомістра, війта) та виконавчий орган. Здебільшого відсутність магдебурзької грамоти означала від- сутність у місті міського суду – лави. Нині в Україні доцільно рекомендувати впровадити підхід, відповідно до якого самоврядування міст має бути не уніфікованим, а адаптованим щодо викликів, які стоять перед територіальними громадами.
Keywords: Метою статті є дослідити міське самоврядування за часів середньовіччя та сформулювати висно- вки і пропозиції, які стануть у нагоді під час аналізу сучасного стану самоуправління у містах України. Завдан- нями, спрямованими на досягнення цієї мети, є проаналізувати позиції сучасних українських вчених щодо магдебурзького права. Дослідження побудоване на основі превалювання історичного методу. Також застосовуються такі методи, при- таманні юридичній науці: аналіз, синтез, індукція, дедукція. У процесі проведення дослідження автор спирався на герменевтичний та аксіологічний підходи до вибраної проблематики. Варто наголосити на важливих для дослі- дження сучасного стану самоуправління міст в Україні положеннях: a) у кожному місці самоврядування було унікальним, унікальність зумовлювалась особливостями, потребами міста; b) у кожному місті самоврядування було самодостатнім із точки зору наявності представницьких органів, їхніх виконавчих органів (посадової особи з виконавчими функціями), а також судових органів. Нарешті, варто підкреслити – далеко не усі міста на території сучасної України мали права організовува- ти самоврядування відповідно до грамот, виданих у межах магдебурзького чи хелмінського права. Такі грамоти отримували лише найбільш значні за обсягом населення чи за своїми політичними, економічними тощо функці- ями міста. Невеликі міста, які не мали відповідних грамот, застосовували менш складну систему міського само- врядування. Як правило, вона охоплювала колегіальний представницький орган (на зразок ради), його керівника (на зразок бургомістра, війта) та виконавчий орган. Здебільшого відсутність магдебурзької грамоти означала від- сутність у місті міського суду – лави. Нині в Україні доцільно рекомендувати впровадити підхід, відповідно до якого самоврядування міст має бути не уніфікованим, а адаптованим щодо викликів, які стоять перед територіальними громадами.